жоден з рабів Божих.
– Сер, – вигукнув я, – сидячи в цих чотирьох стінах, я стерпів і простив чотириста дев'яносто розділів вашої промови. Сімдесят сім разів я надягав капелюха і поривався піти геть – і сімдесят сім разів ви якимсь дивом змушували мене сісти. Та чотириста дев'яносто перший раз – це вже занадто! Друзі-мученики, помстимося ж йому! Стягніть його з кафедри та рознесіть на друзки, щоб по ньому й згадки не лишилось!
– То це ти, нещасний! – прорік Джейбс, спершись на кафедру, після зловісної паузи. – Сімдесят сім разів насмілився ти осквернити позіханням лице своє, і сімдесят сім разів нашіптував мені голос сумління: «Зачекай! Такою є людська слабкість; прости ж його і на цей раз!» І настало Перше з Сімдесяти Перших. То звершіть над ним, браття, праведний вирок! Таку честь покладає Всевишній на вірних слуг своїх!
Почувши цей бойовий заклик, прочани, здіймаючи свої паломницькі ключки, обліпили мене з усіх боків; а я, не маючи ніякої зброї для свого захисту, вчепився у Джозефа – найближчого та найлютішого з моїх ворогів – і намагався видерти у нього палицю. У розпалі запеклої боротьби кілька ціпків сплуталися між собою; удари, що цілили в мене, влучали в інші голови. Церква аж здригалася від шуму бойовиська: брат пішов на брата. Брендерхем також не зволив залишатись осторонь – і виливав свій праведний гнів, щосили тарабанячи по церковній кафедрі. Цей оглушливий стукіт, на моє невимовне полегшення, і розбудив мене. І чому ж завдячувало це примарне бойовище? Хто зіграв роль Джейбса в моєму сні? Не що інше, як ялинова гілка, що торкалася вікна і, гойдаючись під поривами вітру, шаруділа своїми сухими голками. Я мить нашорошено прислухався; та, пересвідчившись, що безпомилково викрив джерело загрози, повернувся на інший бік і знову задрімав. І знов мені наснився сон – незрівнянно гірший від попереднього, якщо тільки це взагалі можливо.
Цього разу я бачив, нібито лежу в дубовому ліжку; я чув стогін вітру та завивання хуртовини; чув також докучливе шарудіння ялинової гілки – і приписав його дійсній причині; та клята гілляка настільки роздратувала мене, що я вирішив утихомирити її, якщо вдасться. І далі мені наснилося, ніби я встав і спробував зачинити вікно. Гачок, здавалося, прикипів до віконниці; насправді ж я виявив це ще тоді, коли прокинувся. «Все одно потрібно це припинити!» – пробурчав я і, виламавши скло, висунув руку назовні, щоб схопити вперту гілку; та замість неї стиснув чиїсь холодні, як лід, тонкі пальці! Мене охопив несамовитий жах. Я пручався, силячись вивільнити руку, та крижані пальці вп'ялися в неї, і чийсь тужливий голос квилив: «Впустіть мене… впустіть мене!» «Хто ви?» – видихнув я, відчайдушно намагаючись звільнитися. «Кетрін Лінтон», – пролунало тремтливе зітхання. (Чому мені ввижалося саме «Лінтон»? Я прочитав разів у двадцять більше «Кетрін Ерншоу!»)
«Я хочу додому! Я заблукала в болотах!» Я розгледів у темряві за вікном її дитяче личко. Страх зробив мене безжальним; і, бачачи, що не можу відштовхнути цю моторошну
