під сорок; о цій порі душевної зрілості чоловік не тішить себе надією, що його покохає юне дівчатко. Така омана загрожує нам лише під старість. А їй років сімнадцять, не більше.
Раптом мене осяяла здогадка: «Певно, оцей лобуряка поруч зі мною, що сьорбає чай із блюдечка та кришить хліб брудними руками, – її чоловік! Авжеж, Хіткліф-молодший! Вони скніють у своєму закапелку, і от вам сумні наслідки: дівча кинулося в обійми цього хлопа, і гадки не маючи, що могло б віднайти більш гідного обранця! Ясна річ, що, побачивши мене, воно шкодує про такий невдалий вибір».
Остання думка може здатися дещо зухвалою; та це була правда. Мій сусід виглядав надто незугарним, а я давно переконався на власному досвіді, що маю досить привабливу зовнішність.
– Місіс Хіткліф – моя невістка, – промовив містер Хіткліф, підтверджуючи мій здогад. Кажучи це, він дивно позирнув на неї: у його погляді жевріла ненависть. Чи то м'язи його обличчя були збудовані таким чином, що створювали хибне враження про його душевні почуття?
– Так, звичайно ж. То вам пощастило заволодіти серцем цього світлого янгола, – звернувся я до свого сусіда.
Помилка виявилася ще гіршою від попередньої: парубійко густо зашарівся і стис кулаки, ніби збираючись провчити мене за кривду. Та, вчасно схаменувшись, він обмежився лише брутальною лайкою, яку я визнав за краще пропустити повз вуха.
– Ви знову помиляєтесь, любий друже. Жоден із нас не має щастя володіти вашим славнозвісним янголятком: її чоловік помер. Я сказав, що вона моя невістка, отже, вона була дружиною мого сина.
– І цей хлопець…
– Не син мені, я вас запевняю!
Хіткліф знову вишкірився в посмішці, ніби з мого боку було нечуваною зухвалістю приписати йому таке батьківство.
– Моє ім'я – Хейртон Ерншоу, – гарикнув хлопець, – і я раджу вам його поважати!
– Я, здається, нічим вас не образив, – відповів я, потай втішаючись із гордовитого тону, яким він говорив про свою особу.
Він уп'яв у мене довгий погляд, який я ледь витримав, змагаючись зі спокусою зацідити йому у вухо чи голосно розреготатися з його недоречної бундючності. Я почувався дедалі більш незатишно в цьому теплому родинному колі. Тоскна атмосфера будинку остаточно затьмарила затишок домашнього вогнища, і я вирішив надалі бути обачнішим, аби не завітати утретє до цих відлюдьків.
Вечеря скінчилася; ніхто не зронив до мене ані слова, тому я підійшов до вікна, щоб подивитись, чи надворі не розвиднюється. Видовище було невтішне: настала темна ніч, і небо та навколишні пагорби змішалися докупи в дикому танку оскаженілої заметілі.
– Не думаю, що зможу дістатися додому без проводиря, – мимохіть вирвалося в мене. – Шлях, мабуть, уже замело; та в будь-якому разі я не знайду дорогу в такій хуртовині.
– Хейртоне, позаганяй вівці до кошари, а то їх за ніч геть засипле снігом, – гримнув Хіткліф. – А двері припни дошкою.
– То що ж мені робити? – я почав дратуватись.
Мені
