знічев'я повторивши своє зауваження про негоду.
– Не треба було виходити надвір, – відказала вона й підвелася, щоб зняти з полиці над комином два яскраво помальовані чайні слоїки.
Досі вона залишалася в тіні; та зараз я зміг роздивитись її фігуру й обличчя. Вона була тендітна і зовсім юна. Я ще ніколи не бачив такої дивовижної вроди. Тонкі шляхетні риси обличчя; льняні, майже золоті кучері неприбраного волосся вільно спадають на ніжну шию; а очі – якби тільки вони дивилися хоч трохи ласкавіше! – просто чарували своєю красою. На щастя для мого вразливого серця, я не помітив у її погляді нічого, крім презирства та ще дивної, безнадійної туги.
Бляшанки з чаєм стояли досить високо, і вона ледве могла до них дотягтись; я підвівся з місця, бажаючи їй допомогти, але вона відсахнулася від мене, ніби скупий лихвар, якому раптом запропонували допомогти підрахувати бариші.
– Не потрібна мені ваша допомога, – пирхнула вона. – Я й сама впораюсь.
– Перепрошую, – квапливо промовив я.
– Вас запросили на чаювання? – вимогливо спитала вона, одягаючи фартуха поверх своєї акуратної чорної сукні, і взяла ложечку, щоб заварювати чай. Я відповів:
– Із задоволенням вип'ю чашечку.
– Вас запросили? – наполягала вона.
– Ні, – зізнався я, злегка всміхнувшись. – Мабуть, тепер вам слід мене запросити.
Вона жбурнула ложечку з чаєм у слоїк і всілася на своє старе місце. її чоло було нахмарене, нижня губка відкопилилася, немов у дитини, що ледве тамує сльози.
Хлопець тим часом, нап'явши порепаного, латаного-перелатаного кожуха та виструнчившись на повен зріст біля вогню, дивився на мене так, ніби я завдав йому кревної образи. Тепер я сумнівався, що це простий слуга. Його одежа та говірка, однаково грубі, не свідчили про належність до верхів суспільства; руде волосся звисало нечесаними пасмами; на щоках куйовдилися неохайні бакенбарди, а руки були засмаглі, як у селянина. Та його манера поводитися була вільною, навіть дещо зверхньою, і нічим не нагадувала запопадливого крутійства прислуги перед хазяями. Так і не второпавши, що це за один, я вирішив не зважати на його дивну поведінку; а кількома хвилинами пізніше мене звільнила від цієї неприємної гри поява Хіткліфа.
– Бачите, сер, я прийшов, як обіцяв, – вигукнув я з удаваною жвавістю. – І. боюся, мені доведеться з півгодинки у вас посидіти, якщо ви будете такі ласкаві надати мені притулок від негоди.
– Півгодини? – мовив він, обтрушуючи одяг від снігу. – Дивно, що вам забаглося розгулювати в таку заметіль. Знаєте, як легко заблукати в тутешніх болотах? Навіть той, хто знає ці місця, може такого вечора втрапити у твань. До вашого відома, погода найближчим часом навряд чи зміниться.
– То, може, хтось із ваших хлопців мене проведе, а потім переночує у Грейнджі? Ви можете когось відпустити зі мною?
– Ні, не можу.
– Невже? Ну, тоді покладатимуся на власні сили.
– Хм!..
