– гаряче привітав мене, галасуючи, що вони вже й не сподівалися побачити мене знову; всі як один вирішили, що я згинув у вчорашній хуртовині, і радилися, як краще вести пошуки мого тіла. Я попросив їх заспокоїтись – адже вони бачать, що я повернувся живий-здоровий; і, змерзлий аж до кісток, поплентався нагору. Там, перевдягтись у сухе та з півгодини побігавши підтюпцем із кутка в куток, щоб хоч трохи зігрітись, я пішов до свого кабінету. Я почувався кволим, мов кошеня, і мені навіть не стало сили зрадіти чашці гарячої кави, звареної для мене служницею.
Розділ четвертий
Що то за хитке й непевне створіння – людська істота! Я, що прагнув триматись осторонь від будь-якого товариства і дякував долі за свою цілковиту самотність у цьому Богом забутому місці, – я, слабкодухий тюхтій, провоювавши із власною нудьгою аж до сутінків, зрештою визнав себе переможеним. Вдавши, ніби хочу обговорити деякі господарські питання, я попрохав місіс Дін посидіти зі мною, поки я вечерятиму; я щиро сподівався, що вона почне про щось гомоніти й розважить мене – або навіє на мене сон.
– Ви ж віддавна тут живете, – закинув я, – здається, ви якось казали – шістнадцять років?
– Вісімнадцять, сер. Я приїхала сюди, щоб прислуговувати молодій леді, як вона вийшла заміж; а після її смерті хазяїн залишив мене тут покоївкою.
– Зрозуміло.
Запала мовчанка. Я побоювався, що вона не така вже й схильна до балачок – хіба що про свої особисті справи, а вони навряд чи могли мене зацікавити. Проте вона якусь мить розмірковувала, склавши руки на колінах, із затьмареним роздумами обличчям; а потім промовила:
– Ет, багато води спливло з того часу!
– Так, – підхопив я, – і вам, мабуть, довелося багато побачити на своєму віку?
– Та звісно ж. І чимало горя зазнати, – відповіла вона. «Дай-но я розпитаю її про сім'ю мого орендодавця! – сказав я собі. – От і чудовий привід для розмови. І та гарненька дівчинка-удова, – хотів би я почути її історію: чи вона тутешня, чи то – що здається більш імовірним – екзотична гостя, яку похмурі indigena[17] не бажають визнати ріднею?» І тому я спитав місіс Дін, чого Хіткліф здає в оренду Трашкрос-Грейндж, прирікши себе на проживання у незрівнянно гіршій оселі.
– Хіба він недосить багатий, щоб утримувати такий маєток? – спитав я.
– Небагатий? – повторила вона. – Та в нього тих грошей вже не знаю скільки, і щороку більшає. Так, так, він міг би жити ще й у ліпшім домі, аніж оцей; та надто вже… заощадливий. Може, він і хотів би оселитись у Трашкрос-Грейнджі; та ледве вчує про гарного орендаря, вже ж боїться проґавити ті свої кілька сотень. Просто диво дивне – чого людині бути такою пожадливою, як вона сама на світі!
– Він начебто мав сина?
– Так, одного сина. Він помер.
– А та молода леді, місіс Хіткліф, – то синова удова?
– Так.
Тубільні
