style="font-size:15px;"> Та, помітивши, що він знову розсердився, вона поцілувала йому руку і сказала, що зараз заколисав його пісенькою. І вона тихенько почала наспівувати, і співала, поки його рука не вислизнула з її пальців і голова не впала на груди. Тоді я звеліла їй замовкнути й тихенько посидіти, щоб не розбудити його. Ми причаїлися, мов мишенята, і сиділи так десь із півгодини, та й довше просиділи б, – але Джозеф, дочитавши псалма, підвівся й мовив, що мусить розбудити хазяїна, аби той помолився на ніч та лягав спати. Він підійшов, озвався до нього і поторкав його за плече, але він не ворушився; і тоді Джозеф взяв свічку і почав придивлятися до нього. Я збагнула, що із ним щось негаразд, і, взявши дітей за руки, пошепки звеліла їм: «Ідіть нагору та не здіймайте галасу, ви сьогодні помолитеся самі, бо Джозеф ще має дещо зробити».
– Я хочу сказати таткові «на добраніч», – мовила Кетрін і, перш ніж ми змогли її зупинити, оповила руками його шию. Бідна крихітка одразу ж зрозуміла, яке сталося лихо; вона скрикнула: «О, він помер, Хіткліфе, він помер!» – і вони обоє заридали так, що аж серце краялося з їхнього плачу.
Я й собі заплакала – гірко та голосно; а Джозеф спитав, чого це ми надумали побиватися за святим у папстві небесному, і звелів мені хутчіше вдягтися та бігти до Гімертона по лікаря й священика. Я бачила, що ні той, ні другий уже нічим не зарадять; та все ж пішла у вітряну ніч і привела з собою лише самого лікаря: священик сказав, що прийде вранці. Залишивши Джозефа розповідати, що трапилось, я побігла до дитячої кімнати: двері були розчинені навстіж, і я побачила, що вони не лягали спати, хоч було вже й поночі. Та мені не довелося їх заспокоювати: бідні малята втішали одне одного такими гарними словами, що мені й не спали б на думку. Жоден пастор у світі, мабуть, не змалював би такого чудового раю, який постав у їхній невинній уяві; і, слухаючи їх крізь сльози, я мимоволі бажала, щоб усі ми скоріше там опинилися.
Розділ шостий
Містер Хіндлі прибув додому на похорон; і – що вразило нас, а сусідам дало привід для слебезувань – привіз із собою дружину. Він не розповів нам, хто вона та звідки родом, – мабуть, вона не мала ні грошей, ні доброго імені; інакше він навряд чи приховав би свій шлюб од батька.
Вона була не з тих, хто з першої миті вимагає пильної уваги до себе. Ледве переступивши поріг, вона почала милуватись усім, що бачить; їй подобалось усе, що діється довкола, окрім приготувань до похорону та присутності плакальниць. Я, грішним ділом, подумала, що вона трохи причинна, – надто вже дивно поводилася під час поховання; втекла до своєї кімнати і загадала мені сидіти з нею, хоч я ще мала перевдягти дітей. Вона сиділа, тремтячи та стискаючи руки, і без упину повторювала: «Вони вже пішли?» Потім вона в істеричному нападі зізналася, що не може дивитись на чорне, і здригалась, і ціпеніла від жаху, і зрештою залилася слізьми. І, коли я спитала, що з нею, вона відповіла, що не знає; та їй так страшно помирати! Я подумала, що її вигляд не більшою мірою свідчить про близькість смерті, аніж мій власний. Вона
