щосили! Я виголосив стільки прокльонів, що вони мали б налякати будь-якого з чортів у християнському світі; і, схопивши каменюку, я встромив її поміж собачі щелепи й намагався проштовхнути псові в горлянку. Нарешті припхався той падлючий служник із ліхтарем та заволав: «Тримай його, Плазуне, тримай міцніше!» Та він затнувся, побачивши Плазунову здобич. Пса насилу відтягай геть; його довжелезний червоний язик на півфута вивалився з пащеки, а обвислі губи були заюшені кривавою піною. Служник підхопив Кеті на руки. Вона була непритомна – не від страху, я певний, від болю. Він поніс її до будинку; я пішов слідом, сиплючи погрозами. «Когось впіймав, Роберте?» – гукнув Лінтон, вийшовши на ґанок. «Плазун упіймав маленьке дівчатко, сер, – відповів той. – І тут іще якийсь хлоп'як, – додав він, вчепившись у мене, – злодійчук, одразу видко! Мабуть, злодії наказали їм влізти у вікно, а вночі, як ми полягаємо спати, відчинити двері бандитському кодлу, аби вони нас тут сонних порізали! Ти, злодючий нишпорку, стули писок! Ти за це підеш на шибеницю. Містере Лінтон, сер, беріться до зброї!»
«Так, так, Роберте, – забелькотів старий йолоп. – Мерзотники, певно, дізналися, що я вчора отримав орендну платню, і сподівалися на легку здобич. Що ж, ласкаво прошу; я їм влаштую гарні оглядини. Гей, Джоне, зачини двері на засув! Дайте Плазунові води, Дженні. Вчинити замах на суддю у його власній оселі; та ще в Божий празник! Та вони, дивлюся, знахабніли до краю! Мері, люба, подивися на нього, – не бійся, це лише хлопчисько, – його паскудна пика, без сумніву, викриває злочинну натуру. Хіба то не буде благим діянням для держави – повісити його одразу ж, не очікуючи, доки його вдачу підтвердять не лише риси обличчя, а й вчинки?» Він потяг мене до свічника, а місіс Лінтон почепила на ніс окуляри та перестрашено сплеснула руками. Ті малі боягузи теж підповзли трохи ближче, а Ізабелла залопотіла: «Гидкий хлопчисько! Вкинь його до льоху, таточку. Він схожий на сина того ворожбита, що вкрав моє фазанятко. Правда ж. Едгаре?»
Поки вони роздивлялися мене, Кеті опритомніла – і засміялась, почувши останні слова. Едгар Лінтон, уважно придивившись до неї, зрештою спромігся її впізнати. Вони нас бачили в церкві, ти ж знаєш, – та й нам рідко траплялося ще десь їх зустріти.
– Це міс Ерншоу! – прошепотів він до своєї матері. – Подивися, як Плазун укусив її, – нога уся закривавлена!
– Міс Ерншоу? Що за дурниці! – вигукнула леді. – Щоб міс Ерншоу вешталася бозна-де з циганом! Хоча й справді, мій любий, дівчинка в жалобі, – так, ну звісно ж, – і вона може лишитися скаліченою довіку!
– Прикра безтурботність з боку її брата, – озвався містер Лінтон, перевівши погляд із мене на Кетрін. – Я чув од Шільдерса (то був наш вікарій, сер), що він дозволяє їй рости справжньою язичницею. А це хто? Де вона здибала такого приятеля? Еге! Не маю сумніву, що це і є дорогоцінне ліверпульське надбання мого покійного сусіда, – син індійського матроса або ж американський чи іспанський покидьок!
– У
