бровами? І густі брови, які, замість того щоб вигинатись дугою, насуплені донизу; і цю двійцю чорних бісеняток, які заховалися так глибоко й ніколи сміливо не розчиняють свої віконця, а лише зиркають у них крадькома, мов шпигуни диявола? То побажай – і навчися – розгладжувати суворі зморшки, дружньо підіймати очі; і оберни бісенят на довірливих, невинних янголів, що ні в кому не підозрюють зла і в кожному бачать друга, якщо не впевнені, що це ворог. Не дивися, мов капосний цюцько, що знає, нібито заслужив прочухана, та все одно злоститься на того, хто його б'є, і на весь світ.
– Отже, я мушу бажати, щоб у мене були великі голубі очі та гладеньке чоло, як в Едгара Лінтона, – мовив Хіткліф. – Я й бажаю – та це не допоможе мені їх мати.
– Добре серце, мій хлопчику, зробило б милішим твоє обличчя, – відказала я. – А із злим серцем навіть найвродливіше лице стає гірш ніж повторним. А тепер, коли ми вмилися, та причесалися, та трошки повеселішали, – скажи, хіба ж тобі не здається, що ти просто-таки гарний? Я, скажу тобі, в тому певна. Ти скидаєшся на принца у вигнанні. Хтозна, може, твій батько був китайський імператор, а мати – індійська цариця, і кожне з них могло б на самий свій тижневий прибуток купити Грозовий Перевал разом із Трашкрос-Грейнджем! А тебе викрали якісь лихі матроси та привезли до Англії. Я б на твоєму місці намислила собі якнайвище походження; і думка про те, хто я, додавала б мені гідності та снаги, щоб зносити утиски з боку якогось злиденного фермера!
Отак я промовляла до нього; і Хіткліф помалу почав одтавати, аж любо було на нього глянути, – коли раптом нашу бесіду перервав гуркіт надворі, що наближався з дороги і невдовзі залунав поруч. Хіткліф скочив до вікна, а я до дверей – і якраз вчасно, щоб побачити, як двоє Лінтонів вилазять із сімейного екіпажу, закутані в хутра так, що ледве могли дихати, а Ерншоу сходять із коней: взимку вони їздили до церкви верхи. Кетрін взяла кожного з дітей за руку, повела їх у дім та посадила біля вогню, що швидко повернув рум'янець на їхні бліді личка.
Я заохотила Хіткліфа, аби він не баривсь і хутчіш виявив свою приязність, і він радо згодився; та злій долі забаглося, щоб тієї ж миті, як він хотів відчинити кухонні двері з одного боку, Хіндлі відчинив їх з іншого. Вони стикнулися; і хазяїн – розлютившись, що бачить його охайним та привітним, чи то прагнучи дотримати обіцянки, даної місіс Лінтон, – відштурхнувши його, наказав Джозефові з несподіваною люттю:
– Тримай хлопця від кімнат подалі, – хай сидить на горищі, поки ми не пообідаємо. А то почне лізти пальцями у крем та цупити фрукти, варто йому залишитися з ними хоч на хвилину.
– Ні, сер, – не змогла я втриматися, – лише не він, будьте певні! Він ні до чого й не доторкнеться. Та сподіваюся, його теж мають почастувати нарівні з іншими!
– Я його почастую різкою, тільки-но побачу внизу до вечора, – гримнув Хіндлі. – Геть звідси, забродо! Та ти ще й дженджуритися надумав? Зажди, я тебе потягаю за твої довгі патли – подивимося, чи не стануть вони ще довші!
– Вони й так досить довгі, – докинув малий
