надто активний. І я зараз почуваюся саме так; тому, прошу, розповідайте з усіма подробицями. Я бачу, люди в цій місцевості становлять набагато більшу цінність одне для одного, аніж у місті; так само як павук у в'язниці набагато більше значить для її мешканців, аніж павук у звичайному будинку. Справжня привабливість залежить лише від самого глядача. Люди тут відвертіші, вони більше прислухаються до своєї душі, ніж до життєвої марноти довкола; вони дивляться углиб, а не на поверхню речей та явищ. Тепер я починаю розуміти, що таке життя таїть у собі дивну принаду; хоч раніше я б не повірив, що можна прожити бодай рік на одному місці з власної волі. Та коли перед голодною людиною поставити лише одну страву, вона зможе зосередитись на їжі й наїстися досита; а всівшись за стіл, що рясніє французькими делікатесами, вона скуштує всього потроху, та кожний шматок буде лише крихтою єдиного цілого.
– О, та ми ж тут такі самі, що й усюди, як ближче нас роздивитись, – зауважила місіс Дін, дещо спантеличена моєю промовою.
– Перепрошую, – заперечив я, – та ви, моя люба пані, спростовуєте ваші слова власною поведінкою. Окрім деяких особливостей вимови, у вас немає й сліду тих рис, які я звик вважати притаманними людям вашого класу. Я впевнений, що ви завжди мали більшу схильність до роздумів, ніж звичайні слуги. Ви були змушені розвивати свої розумові здібності, бо обставини не дали вам змоги гаяти час на нікчемні розваги.
Місіс Дін засміялася.
– Я справді вважаю, що я людина розсудлива, – мовила вона, – та зробилася такою не тому, що живу у пустці й день у день бачу одні й ті самі обличчя, ті самі вчинки; просто я зазнала багато лиха, а це завше додає мудрості. До того ж я читала більше, ніж ви думаєте, містере Локвуде. Ви не знайдете в цій бібліотеці жодної книжки, в яку б я не зазирнула і яка б не пішла мені на користь, окрім оцих – грецьких та латинських – та отих французьких; та й їх я можу хоч розрізнити – а більшого годі й чекати від простої жінки. Проте якщо я маю й далі теревені правити, то краще почну; і я не буду пропускати три роки, а одразу ж перейду до наступного літа, року тисяча сімсот сімдесят першого, – отже, це було двадцять три роки тому.
Розділ восьмий
Одного ясного червневого ранку народився мій перший малий вихованець – і останній нащадок давнього роду Ерншоу. Ми косили сіно на віддаленому полі, коли дівчина, що приносила нам сніданок, раптом прибігла на годину раніше – навпростець через луки та вгору дорогою, – озиваючись до мене ще здалеку.
– Ой, який-бо гарнюній хлопчик! – вигукнула вона. – Гарнішого й бути не може! Та лікар сказав, що хазяйка не видужає. Сказав, що в неї вже котрий місяць сухоти. Я чула, як він сказав містерові Хіндлі: «Тепер у неї нема нічого, що додало б їй сили; вона помре ще до зими». Тобі наказали йти додому. Ти будеш його глядіти, Неллі, і годувати солодким молочком, і бавитись із ним з ранку до ночі! Хотіла б я бути на твоєму місці, бо ж він буде тільки твій, як хазяйки не стане!
– То їй справді так зле? – спитала я, кинувши граблі та зав'язуючи чіпця.
– Та певно ж! Хоча
