його узятися за хлопця по-справжньому. Хіткліфа не відлупцювали, але оголосили йому, що, як він вимовить бодай слово до міс Кетрін, його виженуть геть; а місіс Ерншоу зобов'язалася втримати дівчину подалі від нього – звісно ж, не силоміць, а вдавшись до хитрощів, бо примушувати її було марно.
Розділ сьомий
Кеті гостювала у Трашкрос-Грейнджі п'ять тижнів – до самого Різдва. За цей час вона зовсім одужала, а її манери значно покращилися. Місіс Ерншоу, відвідуючи її, потроху здійснювала свій план і намагалася вплинути на самолюбство дівчинки за допомогою гарного одягу та лестощів, які та радо приймала; тому так і сталося, що замість розпатланої малої пустунки, яка влетіла б до будинку і кинулася душити нас в обіймах, із гарненького чорного поні злізла дуже шляхетна особа з каштановими кучериками, що спадали з-під бобрового капелюшка з пір'їною, та в довгій суконній амазонці, яку їй довелося притримати обома руками, щоб зійти на ґанок.
Хіндлі допоміг їй спішитись, вигукуючи у захваті:
– Ну, Кеті, та ти ж просто красуня! Я б тебе й не впізнав: ти тепер виглядаєш, мов справжня леді. Ізабеллі Лінтон з нею не зрівнятись, чи не так, Френсіз?
– В Ізабелли немає таких вроджених даних, – відповіла його дружина, – та Кеті треба слідкувати за собою, щоб знову не розпуститись. Елен, допоможіть міс Кетрін роздягтися, – стривай, люба, ти зіпсуєш свою зачіску, – дай я тобі розв'яжу стрічки на капелюшку.
Я зняла з неї амазонку, з-під якої сяйнула пишна шовкова сукенка, білі панталони та лаковані черевички; її очі радісно заблищали, коли собаки підбігли її привітати; та вона не сміла до них доторкнутися, боячись забруднити своє розкішне вбрання. Вона обережно поцілувала мене; я уся була в борошні – місила тісто для різдвяного пирога, – тому вона не наважилася мене обійняти; і потім вона озирнулася довкола, шукаючи Хіткліфа. Містер та місіс Ерншоу з нетерпінням чекали їхньої зустрічі, вочевидь намагаючись вгадати, чи вдасться їм розлучити друзів.
Хіткліфа спершу не могли відшукати. Якщо раніше, коли Кетрін жила вдома, він був просто неохайним – чи то радше занехаяним, – то зараз виглядав у десять разів гірше. Ніхто, окрім мене, не зичив йому стільки добра, щоб хоч раз на тиждень назвати його нечупарою та змусити вмитись; а дітлахам його віку рідко буває властива природня схильність до води та мила. Тому – не згадуючи вже про одяг, у якому він місяців зо три бабрався в болоті та пилюці, та про нечесане густе волосся, – його лице й руки були брудні, аж чорні. І тому він мерщій зашмигнув за лаву, побачивши, що у дім входить така собі чепурненька панянка, а не розхристана бешкетниця йому до пари.
– А Хіткліфа немає? – спитала вона, стягаючи рукавички; її пальці, відвиклі від роботи, були напрочуд білі та ніжні.
– Можеш підійти, Хіткліфе, – крикнув містер Хіндлі, втішаючись із його збентеження та заздалегідь радіючи, що він постане перед Кетрін таким нечупарою. – Можеш
