і вони лише сміялися з майбутньої кари. Хай Кетрін загадають вивчити напам'ять скільки завгодно розділів, а Джозеф лупцюватиме хлопця, аж поки йому самому не заболить рука, – вони про все забували тієї ж миті, коли опинялися удвох, чи принаймні тоді, як їм щастило вдатися до якоїсь бешкетної помсти. А я плакала собі тихцем, бачачи, що вони стають що не день зухвалішими; та не сміла мовити й слова, боячись втратити ту крихту влади, що її ще мала над цими занедбаними дітлахами.
Одного недільного вечора їх вигнали з їдальні – за те, що вони надто галасували, чи то за якусь іншу мізерну провину; та коли я пішла покликати їх до вечері, вони знову десь повіялися. Ми обшукали ввесь дім, подвір'я та стайні; але їх не було й сліду. Зрештою Хіндлі розлютився і, звелівши замкнути двері, суворо наказав не впускати їх у дім до ранку.
Всі повкладалися спати, а я, надто стривожена, щоб заснути, відчинила своє віконце та визирнула назовні, хоч ішов дощ. Я вирішила всупереч забороні впустити їх, коли вони прийдуть. Через якусь мить я вчула, що хтось іде дорогою, і побачила, що за огорожею блимає світло. Тоді я напнула хустку й побігла їх застерегти, аби вони не стукали у двері й не збудили містера Ерншоу. То був Хіткліф; і я, побачивши, що він сам-один, заклякла з жаху.
– Де міс Кетрін? – скрикнула я. – Що з нею скоїлось?
– Вона в Трашкрос-Грейнджі, – відповів він. – І я теж мав би там бути; та їм бракувало ґречності, щоб запросити мене лишитись.
– Ну, та стривай, шибенику! – пригрозила я. – Адже ти не заспокоїшся, доки лиха собі не наробиш! Чого тебе понесло у Трашкрос-Грейндж?
– Дай я лише перевдягнуся, Неллі, і тоді все тобі розповім, – відповів хлопець.
Я попросила його не шуміти, а то містер Ерншоу, боронь Боже, прокинеться; і, перевдягаючись – а я тим часом чекала, поки можна буде загасити свічку, – він повів далі:
– Ми з Кеті втекли через пральню, аби поблукати трохи на волі; а тоді, побачивши вогні Трашкрос-Грейнджа, подумали: дай-но глянемо, як воно ведеться тим Лінтонам! Чи вони так само стирчать по кутках, дрижачи від холоду, поки їхні татко з мамою їдять, та п'ють, та співають, та сміються, та псують собі очі біля вогню? Як ти собі гадаєш, чи так воно й було? Чи вони читали псалми, а слуга товкмачив їм Катехізис і загадував їм зубрити напам'ять біблійні назви, якщо вони збивалися з ладу?
– Мабуть, що ні, – відповіла я. – Вони, безперечно, слухняні діти і не заслуговують такої кари, як ото ви, коли нашкодите.
– Та годі тобі, Неллі, – сказав він, – не верзи дурниць!.. Ми мчали від Перевалу до парку, мов навіжені. і Кетрін позбивала собі ноги, бо бігла боса. Треба тобі завтра піти пошукати на болоті її черевики. Ми пролізли крізь діру в паркані, пройшли навпомацки стежкою та всілись у квітнику під вікном вітальні. Звідти падало світло; віконниці були розчинені, а фіранки спущені лише до середини; і ми обоє, стоячи на штахеті та спершись на підвіконня, могли дивитись у вікно, і бачили
