та байдужим обличчям узялася до гусячого крильця. «Жорстоке дитя! – мовила я до себе. – Як легко вона забула, що її вірного друга скривджено. Ніколи не думала, що вона така безсердечна». Вона піднесла кусень до рота, потім знов поклала його на тарілку; її щоки спалахнули, і по них покотилися сльози. Вона впустила виделку на підлогу та поспіхом нахилилася під стіл, аби приховати своє збентеження. Я більше не вважала її нечулою: я побачила, яких тортур завдав їй той день. Вона весь час намагалась улучити мить, аби побути на самоті чи провідати Хіткліфа, якого хазяїн замкнув на ключ: у тому я впевнилася, коли хотіла віднести йому якихось ласощів.
Увечері були танці. Кеті попросила звільнити Хіткліфа, бо Ізабеллі Лінтон не вистачило партнера; її заступництво виявилося марним, а роль кавалера довелося зіграти мені. Танець нас звеселив; та справжні веселощі почалися, коли з'явився гімертонський оркестр із п'ятнадцяти інструментів – труба, тромбон, кларнети, фаготи, французькі ріжки та віолончель, – і це окрім співаків. На Різдво вони завжди заходять у всі заможні будинки і збирають свою данину; і ми уклінно згодилися вшанувати їхнє мистецтво. Після того як вони проспівали звичайні гімни, ми зажадали танцювальних мелодій та пісень. Місіс Ерншоу любила музику, тож вони ушкварили щосили, аби її потішити.
Кетрін також любила музику; та вона сказала, що їй приємніше слухати зі сходів, і побігла нагору, у темряву; я пішла слідом. Нижні двері були замкнені; у такому натовпі ніхто не помітив нашої втечі. Кеті не зупинилася на сходах, а піднялася далі, на горище, куди запроторили Хіткліфа, і почала озиватись до нього. Спочатку він уперто не бажав відгукуватись; та вона не здавалася – і зрештою змусила його до розмови. Я пішла, даючи змогу бідним дітлахам розмовляти крізь двері, доки – як мені здалося – музики не схотіли перепочити; тоді я знову піднялася нагору, аби застерегти Кетрін. Але, не знайшовши її біля дверей, я натомість почула її голос зсередини. Це мале мавпенятко видряпалося на дах крізь одне горішнє вікно та влізло в інше; і мені насилу вдалось її вкоськати, щоб вона повернулася. Та вони з'явились удвох; і вона наполягала, щоб я відвела Хіткліфа на кухню, бо Джозеф пішов до сусідів – аби бути подалі від «диявольської омани», як він називав музику. Я мовила, що аж ніяк не схильна потурати їхнім витівкам; але, оскільки в'язень постився аж від учорашнього обіду, я вирішила, що то не такий уже злочин, якщо він цього разу обдурить містера Хіндлі. Він зійшов униз; я всадовила його біля вогню й запропонувала цілу купу усіляких ласощів. Та він був якийсь слабий і не хотів їсти, а мої спроби втішити його розмовою зазнали поразки. Він уперся ліктями в коліна, а підборіддям – у долоні, й заціпенів у німотному маренні. Коли я спитала, про що він думає, він похмуро відповів:
– Думаю, як відплатити Хіндлі. Дарма що доведеться довго чекати, – мені байдуже; аби лишень зрештою йому віддячити! Сподіваюся, він не помре раніше, аніж я це зроблю!
– Постидався б, Хіткліфе! – мовила я. – Хай Господь карає лихих людей; а нам треба вчитися прощати.
