відпускати руку Себастьяна.
– Я не хочу більше їсти, – зронила вона.
Завідувачка не знайшлася, що сказати.
Гаррі повів Джессіку до передпокою та допоміг їй одягнутися. Коли завідувачка вийшла надвір, Джессіка розплакалася.
– О ні, – сказала Емма. – А я думала, що все пройшло так добре.
– Краще й бути не могло, – прошепотіла управителька. – Вони плачуть лише тоді, коли не хочуть розлучатися. Настійно раджу, якщо ви обоє відчуваєте те саме, заповніть анкети якнайшвидше.
Джессіка обернулася і помахала рукою, після чого залізла до маленького «остіна-7» завідувачки, а сльози все ще котилися по її щоках.
– Гарний вибір, Себе, – похвалив Гаррі, обійнявши сина за плечі й спостерігаючи, як автомобіль зникає вдалині.
Минуло ще п’ять місяців до того, як завідувачка востаннє покинула Беррінґтон-хол і вирушила назад до доктора Бернардо сама, радіючи, що іще одна з її підопічних щасливо влаштувалася. Ну, не так уже й щасливо, адже незабаром Гаррі з Еммою зрозуміли, що у Джессіки є свої проблеми, настільки ж вагомі, як і в Себастьяна. Ніхто з них не замислювався, що Джессіка раніше ніколи не спала в кімнаті сама, тому своєї першої ночі у Беррінґтон-холі вона залишила двері дитячої кімнати широко відчиненими і плакала, поки не заснула. Гаррі з Еммою поступово звикли до теплих маленьких істот, що залазили в ліжко між ними рано-вранці. Це ставалося рідше після того, як Себастьян розлучився зі своїм плюшевим ведмедиком Вінстоном, передавши свого «прем’єр-міністра» Джессіці.
Джессіка обожнювала Вінстона, а більше за нього – хіба Себастьяна, незважаючи на те, що її новий брат якось дещо зухвало заявив:
– Я занадто дорослий, щоб мати плюшевого ведмедика. Зрештою, я піду до школи вже за кілька тижнів.
Джессіка хотіла піти до школи Святого Беди за ним, але Гаррі пояснив, що хлопці та дівчата навчаються в різних школах.
– А чому? – вимагала відповіді Джессіка.
– Тому що такі правила, – пояснила Емма.
Коли нарешті настав перший день навчання, Емма поглядала на сина, дивуючись, куди поділися всі ці роки. Він був одягнений у червоний блейзер, червону шапчину та сірі фланелеві шорти. Навіть його взуття сяяло. Це ж був перший день навчання. Джессіка стояла на порозі й махала на прощання, коли машина їхала до вхідної брами. Потім вона сіла на горішню сходинку і вирішила чекати, доки Себастьян повернеться.
Себастьян просив, аби мати з батьком не проводжали його до школи. Коли Гаррі запитав про причину, то отримав відповідь:
– Не хочу, щоб інші хлопці бачили, як мене цілує мама.
Гаррі, можливо, заперечив би, якби не згадав свій перший день у школі Святого Беди. Тоді вони із матір’ю приїхали трамваєм із Стілл-Гаус-лейн, і він запитав, чи можна вийти зупинкою раніше та пройтися останні сто ярдів, щоб інші хлопці не зрозуміли, що вони не мають власного автомобіля. А коли вже були за півсотні ярдів від шкільних воріт, хоча він і дозволив їй себе поцілувати, та швидко попрощався
