Подорожній, який іде до якоїсь мети, коли знає, що вже пройшов половину шляху, подумки запитує: чи ще далеко, скільки ще залишилося? А водночас відчуває, що починає втрачати сили. Той первісний запал, який дав йому поштовх пуститися в цю дорогу, починає потроху згасати, сили його покидають, і він шукає місця для перепочинку. Ба більше, мандрівник шукає якоїсь криниці, якогось джерела, з якого можна було б напитися, втамувати полуденну спрагу і набратися сили для того, щоб подолати другу половину шляху та успішно завершити подорож.
Щось подібне відбувається з нами під час великопісної мандрівки. Багато християн на початку Великого посту роблять добрі постанови, бажають щось змінити у своєму духовному житті, досягнути великих висот. Проте, коли стаємо віч-на-віч із жорстокою дійсністю, бачимо, що і наші сили замалі, і можливості часом не відповідають нашим прагненням, то ми починаємо шукати якоїсь допомоги…
У цю Хрестопоклонну неділю хочу поділитися з вами своїми роздумами над однією подією з історії мандрівки ізраїльського народу пустелею. Бо Святі Отці порівнювали сорок днів Великого посту із сорока роками мандрівки ізраїльтян із Єгипту до обітованої землі, від рабства до свободи. Той пасхальний рух мав їм дати нове життя.
У сімнадцятій главі книги Вихід читаємо про таку подію: що далі люди йдуть за Мойсеєм у пустелю, то більше сили їх покидають і дужче вони нарікають на Бога та на Мойсея, стають жорстокосердими. Серце ізраїльтян стає подібним до серця фараона, який не хотів випускати їх з неволі. Приходять вони в місце, яке називається Рефідим. Це остання стоянка ізраїльтян перед тим, як вони підійдуть до Синайської гори, де переживуть Богоявлення і дар Божого Закону, Десяти Божих Заповідей, даних через Мойсея.
Однак під час тієї стоянки внутрішній конфлікт досягає свого апогею. У розпуці Мойсей молиться до Господа Бога, кажучи: «Ті люди готові мене каменувати. Що мені робити?» У відповідь почув дивні слова: «Іди до скелі. Я стану перед тобою на тій скелі, а ти вдар по ній тим жезлом, який маєш у руках і яким колись розділив води Червоного моря, щоб можна було перейти через них ізраїльтянам». У цих словах можна зауважити два цікавих моменти. По-перше, від цієї події потім залежало особисте життя Мойсея. По-друге, зазвичай людина стає перед своїм Творцем, а тут, навпаки, Бог каже: «Я стану перед тобою на цій скелі».
Мойсей ударив тим жезлом по скелі і з неї потекла вода, яка, з одного боку, втамувала спрагу ізраїльтян, а з іншого – загасила вогонь оцього нарікання і невдоволення. Ізраїльтяни побачили, що Бог справді є між ними, збадьорилися і пішли далі. Святий апостол Павло, коментуючи ці події, каже, що тією скелею, з якої напився люд духовного питва, насправді був Христос. Він є скелею, яка може бути основою всякої мандрівки, зокрема людського життя, і джерелом, що витікає з кам’яної гори і дає воду, життя, сили, щоб рухатися далі.
Цієї неділі Христова Церква ставить перед нашими очима хрест розп’ятого Спасителя. Наче показує нам, що метою нашої великопісної подорожі, підсумком цієї Чотиридесятниці буде споглядання
