разів приходили до кабінету міс Рамірес, намагаючись якось домовитися. Непоступлива директорка відмовлялася прийняти їх.
Я більше нічого не чув про Фуенсанту. Після відрахування я не мав можливості спілкуватися з нею. Я ніколи не запитував у неї номер телефону чи адресу. Я попросив допомоги у нечисленних однокашників, з якими хоч якось товаришував, але вони або самі нічого не знали, або не захотіли мені казати.
Мені було невідомо, чи її теж покарали, чи позбавили елітного становища серед safety patrol. Ранками, прокидаючись, я думав про неї. Не лише про наші сексуальні викрути, а й про те, як ми мовчки прямували до класу, про випадки, коли я намагався зазнати покарання перед виходом зі школи, аби мене всадовили на лавку для дівчат поряд з нею, про змовницькі погляди, коли лунав дзвоник на перерву. Інакше кажучи, я сумував за нею.
В очах міс Рамірес Фуенсанта була жертвою: дівчинка з такими оцінками, з бездоганною поведінкою ніколи б не погодилася на сексуальне неподобство, яке засвідчили десятки однокласників. Безперечно, я її змусив або шантажував. Свята Фуенсанта проти сороміцького Діоніса. Красуня і Чудовисько. Червона Шапочка і Вовк.
Мої батьки відмовилися повірити такій маніхейській версії. Вони підозрювали, що директорка відрахувала мене – і, відповідно, Карлоса, – тому що боялася влади батька Фуен санти, на той час заступника міністра фінансів з поважною політичною кар’єрою: сенатор, депутат, голова партійної фракції в парламенті тощо. Вона хотіла уникнути скандалу, і найкращим способом було витурити нас на вулицю. Її рішення відгонило класовою неприязню. Навіщо тримати в школі двох учнів-обірванців, чиї батьки заледве могли платити за навчання?
Шукаючи допомоги, батьки говорили з друзями, знайомими, адвокатами. Усе дарма. Їм порадили не ворушити справу: заступник міністра мав славу людини продажної та безжальної. Чоловік усевладний і дратівливий. Усі виходи були закриті. Та батьки не відступали.
Вихід знайшовся там, де ми найменше очікували. Батько провчився сім семестрів на хіміко-технологічному факультеті. Він покинув навчання після смерті мого діда. Треба було утримувати моїх бабцю й двох тіток, його молодших сестер. Йому довелось братися за різні роботи: шофера, продавця, офіціанта, аж доки він зумів улаштуватися контролером на молочне підприємство – робота найбільш наближена до його освіти. Працювати там йому подобалося, але платили мало. Він зміг також знайти роботу в вечірню зміну на пів ставки на фабриці з переробки промислових відходів. На молочарні він працював з дев’ятої до п’ятої, а на фабриці – з опів на п’яту до десятої вечора. Завдяки знанням із хімії його ще взяли в приватний підготовчий коледж, де він вів уроки від сьомої до восьмої ранку. Його захоплювало викладання, освіта була для нього найкращим способом змінити світ.
Батько якось розповів директорові коледжу про моє відрахування й спитав поради. Директор його розчарував: «Тут нічого не вдієш, це одна з найпрестижніших шкіл країни, і до того ж ідеться
