вона несподівано зіткнулася з безіменним могутнім противником, що оприлюднив масштаби її оборудок: на школу витрачалося лише двадцять відсотків оплати за навчання, решта йшла їй у кишеню. Штраф за ухилення від сплати податків – вона заявляла заледве десять відсотків своїх прибутків – був таким суворим, що мало не розорив її. Судова тяганина стала таким ударом, що їй не лишалося нічого іншого, окрім як поступитися моїм батькам.
Як і задумав сенатор Моліна, ситуація завдала шкоди заступникові міністра Рамосу як у сімейному плані, так і в політичному. Його незграбність у розв’язанні цієї справи обернулася проти нього. Кожна його заява, спрямована на вря тування дочки від скандалу, лише ще більше його топила. Журналісти, оплачені Моліною, змальовували Фуенсанту як Лоліту-німфоманку. Його самого звинувачували в неналежному батьківстві. Витяглися на світ його пиятики й побиття дружини. За політичними лаштунками почали кружляти жарти про нього й Фуенсанту. Продажний мораліст із брудними оборудками та його дочка з брудним сексом.
Через два місяці заступник міністра Рамос здався. Сенатор Моліна зміг за той час просунути свої проекти з нерухомістю, які Рамос блокував, аби мати можливість збагатити наближених до себе людей. Купівля земельних ділянок за безцінь для майбутньої забудови й продажу за божевільну ціну.
Ми з Карлосом повернулися до школи, і на нас дивилися вже іншими очима. Ми, хлопці, які не їздили по Європах, які добиралися до школи на громадському транспорті, які мешкали в районі, про який ніхто й не чув, проблемні діти, безповоротно відраховані зі школи, повернулися зі стипендією та особливим і шанобливим ставленням з боку директорки. І навпаки: Фуенсанта Рамос, взірцева дівчинка, зразкова учениця, яка побувала в Європі, Японії, Австралії, Південній Америці, дівчатко, сексуально переслідуване передчасно дозрілим виродком, щезла зі школи без жодного пояснення.
Фуенсанта здиміла. Навіть її найближчі подруги більше не чули про неї. Чи думала вона про мене? Скучала за мною, як я за нею? Чи нашкодив я їй? Фуенсанта розвіялася в далеких канзаських преріях, а я залишився в цій огидній школі, у цьому цементному чотирикутнику без саду, без дерев, який я покинув, уже вигнаний назавжди, закінчивши шостий клас початкової школи, через мої антибітлівські діатриби.
– Слухаю.
– Слухаю.
– Хуан Ґільєрмо?
– …
– Ти мене чуєш, синку?
– …
– Хуане Ґільєрмо, це я, тато. Ти мене чуєш?
– Так, чую.
– Ми телефонуємо з Флоренції, з Італії. Ти не уявляєш, яке це прекрасне місто. У нас із мамою все дуже добре.
– Ти мене чуєш?
– Так.
– Як у вас справи?
– Тату…
– Тут мама питає, чи ви заплатили за світло й за газ, каже, що залишила вам гроші в кухонній шафі.
– Тату,
