було прикро, що його сини не слухають мексиканської музики чи принаймні з іспаномовними текстами. Покоління моїх батьків зростало під голоси Педро Інфанте, Хорхе Негрете, Педро Варгаса, Марії Вікторії. Я спробував послухати їх і музику мексиканських виконавців у інших жанрах: коррідо, польки, болеро, навіть наївний рок Сесара Кости та Анхеліки Марії. Ніщо не звучало, як у Гендрікса. Нічого схожого на цю розстроєну гітару, ці несподівані співзвуччя, ці несамовиті акорди.
Менше як за тиждень у районі Реторно виник культ Гендрікса. Ми дізналися, що він негр, що має у жилах мексиканську кров, що народився в Сіетлі, що носив хутряні пальта, що без міри вживав наркотики, що виходив на сцену під дозою, що був шульгою, але грав на гітарі для праворуких. Я лягав спати під Гендрікса, прокидався під Гендрікса.
Я приніс платівку Гендрікса на урок бевзя Курта Голанда, просто щоб подратувати його. Він узяв його в руки й пильно обдивився, ніби міг зчитати музику з вінілових борозенок. Нещодавно стався інцидент із «Бітлз», і рішення про моє відрахування після закінчення навчального року вже було ухвалено. Я був певен, що Голанд обуриться Гендріксом, і тому хотів, щоб він поставив його на уроці.
Він став перед класом і показав усім платівку.
– Вальдес приніс оце й хоче поділитися з нами.
Він глузливо обернувся до мене.
– Я так розумію, що це набагато краще за «Бітлз».
Він засміявся, і кілька однокласників засміялися теж.
– Ну, послухаймо.
Він поставив його на програвач і опустив голку. Як тільки почала звучати недбала гітара Гендрікса в пісні «Voodoo Child», обличчя Голанда посуворішало.
– Це жарт, чи не так? – сказав він і ще через тридцять секунд звучання підняв голку.
– Ні, не жарт. Мені подобається.
– Оце паскудство?
Я не відповів. Я вже сказав, що мені подобається, і цього було досить. Голанд повернувся до класу.
– Тут хтось оцінив оце сміття?
Ніхто не підвів руку. Лише почулися кілька смішків і перешіптувань. Голанд зняв платівку з програвача, засунув назад у конверт і підійшов до мене, аби віддати.
– Ти не належиш до цієї школи, ніколи не належав. Тобі буде краще, якщо ти підеш. І нам теж буде краще, якщо ти підеш.
Він віддав мені платівку.
– Бодай ти змінився чи принаймні змінилися твої музичні смаки, – сказав він, презирливо дивлячись на мене.
І тут же клас хором заспівав «Yellow Submarine». Після уроку до мене підійшов товстунець Хайме, із яким я грав у футбол.
– А мене таки пройняло, – сказав він. – Як його звати?
– Гендрікс, Джимі Гендрікс.
– Джимі? Його звуть як і мене – Хайме[22].
Він радісно усміхнувся цьому збігу й пішов далі коридором.
Memento mori
Memento mori,
Англійське ім’я Джимі (пестливе від Джеймс) та іспанське Хайме є національними варіантами давньоєврейського імені, якому в українській мові відповідає Яків.
