вбили шість днів тому. Нам довелось поховати його.
– Не може бути. Хто його вбив?
– Ну вертайтесь же, будь ласка.
– Що сталося? Кажи ж.
– Я тут поясню, приїздіть же. З бабусею погано.
– Ми постараємось приїхати якнайшвидше.
– …
– Це не жарт?
– Ні, тату.
– Мама плаче. Це точно?
– Точно, тату. Карлос помер. Вертайтесь же.
Аборигени одного австралійського племені вірять, що, коли людина помирає, вона вирушає на захід, до сонця, яке сідає на горизонті. У вечоровому промінні мертві переходять до своєї остаточної ночі, долаючи міст між світлом і темрявою. За винятком дітей. Умирущі діти помирають раніше призначеного строку й не заслуговують на те, аби опинитися в темному краю смерті. Тому вони назавжди лишаються в оранжевому колі призахідного сонця.
Коли помирає той, хто не мав би померти, діти виходять із надвечірнього сонця й провадять душу загиблого назад до покинутого тіла. Труп вдихає душу й здригається, відчуваючи її повернення. Здригання є ознакою оживання. Дитина дивиться на мерця, що повернувся до життя, і, задоволена, повертається до свого дому – до вечорового сонця на спаді.
Акорди
Феліпе з силою смикає вікно. Відчиняє. Ми входимо в будинок. Умберто веде нас у темряві. Обличчя закриті каптурами. Бог з нами. Каже Умберто. Підходимо до сходів. Підіймаємось один за одним. Мовчки. У руках битки. Молотки. Ломи. Умберто вказує на двері. Головна кімната. Антоніо робить два кроки. Готується. Я глибоко дихаю. Антоніо розчиняє двері одним ударом. Старі в ліжку. Жінка кричить. Старий підводиться. Не розуміє, що відбувається. З першого удару битком Феліпе валить його. Жінка кричить. Антоніо тягне її до ванної. Заткає їй рота. Ще один удар старому. Придушений крик. Удар. Удар. Ми – рука бога. Ще удар битком. За зраду Христа. Євреї-віровідступники. Вороги бога. Старий стогне. Я дивлюся на нього. Умберто звертається до мене. Твоя черга. Я вагаюсь. Умберто показує на биток. Уперед, наказує він. Я здіймаю його. Будь ласка, ні. Це каже старий. Завдаю удару. Старий скручується. Ще, наказує Умберто. Б’ю ще раз. Старий звивається. Ударяю ще кілька разів. З нами бог. Страху не маю. Жодного співчуття. Адреналін. Надмір адреналіну. Рука бога. Кулак бога. Його військо на землі. Жінка непритомніє. На підлозі її білі ноги. Із синюватими венами. Євреї-єретики. Євреї-зрадники. Вороги бога. Старий єврей розпростертий на підлозі. Він стогне. Не вбивайте його. Наказує Умберто. Просто урок. Нічого більше. Старий перестає рухатися. Нерухома жінка на кахлях ванної. Її біле волосся на блакиті підлоги. Її білі ноги, її білі руки, її забруднена нічна сорочка, її землисті щоки, її відкритий рот, її народ, її бог. Бог з нами. Старий. Він мертвий? Питає Феліпе. Він дихає. Каже Антоніо. Старий стогне. Забирайте речі. Щоб здавалося пограбуванням. Наказує Умберто. Відчиняємо шухляди. Коштовності. Гроші. Усе для Церкви. Нічого собі. Виходимо. Зачиняємо вікно. Всередині старий. Жінка. Її білі ноги. Ненависть бога. Я глибоко дихаю. Тремчу. Пробігаємо три квартали. Скидаємо каптури. Наддаємо ходи. Боже військо.
Ми спускаємося з даху в патіо виткими сходами. Побачивши нас, Кінг біжить привітатися, махаючи коротким хвостом. Лиже мені руку й заслинює всю одежу. Карлос відчиняє двері кухні, і Кінг вбігає першим. З
