Рамос – сучий син. Це знають усі. А от він не знає, що є батьком хвойди, і я хочу, щоби про це дізнався і він, і всі навколо. Рамос – святенник і прихований гомик, дорогий пане вчителю Вальдес, і можу вам сказати, що ніщо йому ніколи так не дошкулятиме, як виставлення напоказ його розбещеної дочки такою, яка вона є: жагучою хвойдою. Я оплачу адвоката, зробіть мені таку приємність, я дам добрячого ляпаса цьому козлу.
Батько знав, що правильним було б не погоджуватись на пропозицію сенатора. Фуенсанта не була хвойдою, і не слід використовувати десятилітню дівчинку задля отакого шаху Рамосові в плутаних політичних шахах. Але, з іншого боку, усі можливості були вже вичерпані. Батьки витратили на освіту своїх дітей весь капітал, а нас несправедливо витурила зі школи всевладна директорка.
І батько погодився.
Карлос і далі дивився на вулицю з рушницею в руці, очікуючи, доки кіт вилізе з-під машини, щоб добити його. Переполохані котячим запахом, шиншили кружляли по клітках, і їх шкурки сріблилися у світлі місяця.
Шиншили родом з перуанського високогір’я. Мешканці прямовисних скель, вони втікають, видряпуючись на гострі круті урвища заввишки в сотні метрів. Їх, моторних і кмітливих, важко вполювати. Кому прийшло в голову одомашнити їх, розводити в тісних клітках, годувати сухим кормом, різати, обдирати з них шкури, а потім перетворювати на жадані шуби, що продаватимуться в Нью-Йорку, Парижі й Лондоні? Не маючи вже змоги втекти гірськими розщелинами, шиншили, замкнені в клітках, стають здобиччю несподіваного ворога – лютих котів. Сім чи вісім гинули щотижня, розірвані на шматки, тоді як інші, нажахані, металися з кінця в кінець по клітці, безнадійно шукаючи андійський стрімчак, аби втекти.
Кіт трохи виповз і притулився до лівої шини. Його хвіст виглядав з-під машини й вряди-годи хитався. Карлос кілька хвилин тримав його на мушці, сподіваючись на прицільний постріл, та кіт через якусь хвилю перестав ворушити хвостом і ми побачили, як він простяг лапи за шиною.
– Опрягся, – сказав Карлос.
Він опустив рушницю й пішов сховати її в конуру.
– Ну, а тепер таки вечеряти, – сказав він мені й попрямував до витких сходів, що спускалися у двір нашого будинку.
Зáмки
Батьки повернулися з Європи, коли Карлос був уже тільки купою гнилого м’яса й газів, похований у багнюці на глибині двох метрів. Дощ не припинявся кілька днів. Вода просочувалася до труни брата. Мій намоклий брат-труп, мій брат-труп і його останні ковтки, мій брат-труп, похований поряд з моїм другим братом-трупом. Родина мерців. Мої втоплені брати, що й тепер захлинаються від цього нескінченного дощу. Вода поверх води поверх води. Гази, гниття й вода. У яку ж мить брат, з яким ти снідаєш, балакаєш, граєшся, ходиш разом, розказуєш свої секрети, який тобі щось радить, ти йому радиш, якого любиш, милуєш, перетворюється на вирування смердючих газів на незносну відсутність на непоправну смерть на незгладиму провину на умисне вбивство на нестримну лють на жадану помсту на жахіття на удар у живіт
