до кабінету. Дістав ланцет, яким уже зробив розрізи, і повернув вітрину. Ззаду неї був товстий лист фанери, примоцований до дерев’яної основи, який я старанно надрізав. Залишалося всього два сантиметри, щоб відділити стінку й витягти слоїк. Тільки два. Але Мануель таки розкрив мої маніпуляції. Я зрозумів, що мої наміри нездійсненні. Тижні ретельної роботи на смітник через прозірливість Мануеля. Я поставив вітрину на місце і з сумом подивився на ненародженого восьмимісячника, яким от-от мав заволодіти.
Минуло кілька днів. Ні Мануель, ні вчитель біології ніяк не прокоментували загадковий отвір у вітрині. Шкільні будні текли звичайним руслом. Одного ранку я сів поснідати в шкільному кафе: кілька столиків під жерстяним дахом на місці, де раніше був майданчик для гри в пелоту. Я сидів сам. Ще не пролунав дзвоник на урок, але більшість учнів уже прямувала до класів.
Зайнятий бананом, який мати поклала мені в бутербродницю, я не помітив, як Мануель наблизився до мого столика.
– Можна я присяду за твій столик? – запитав він з чашкою кави в руці.
– Так-так, звичайно, – відповів я здивовано. Дуже рідко вчителі або лаборанти сідали разом з учнями.
Мануель сів, відсьорбнув кави й спрямував погляд на облуплену стінку в глибині.
– Коли я прийшов працювати в цю школу, це ще був житловий будинок. Тут грали в пелоту господар і його діти.
Я подивився на стінку. Колись вона була пофарбована зеленим з чітко проведеними жовтими смугами. Тепер це був обідраний мур з кількома графіті, наквацяними учнями.
Він знов відсьорбнув кави. Чимось Мануель нагадував мишу.
– Скільки часу ти вже тут працюєш? – запитав я, просто щоб підтримати розмову.
– Двадцять два роки, – відповів він.
Ми обоє задивилися на стінку для пелоти. Жмутки трави проростали через тріщини. Мануель обернувся до мене.
– Ти й досі хочеш ембріон?
Я не знав, що відповісти, і ковтнув слину.
– Який ембріон?
– Той, що ти хотів украсти.
– Я цього не хотів…
– Я можу дістати тобі один за двісті песо, – перебив він і вперше поглянув мені в очі. Двісті песо тоді були величезні гроші, для дванадцятилітнього хлопця і поготів.
– Та нащо він мені потрібен?
– Не знаю, тобі краще знати. Гадаєш, я не здогадався, що ти намагався розрізати вітрину й дістати його?
У мене був вибір: заперечити це або й справді дістати ембріон.
– І де ти його візьмеш?
– Мій двоюрідний брат працює в неонатологічному відділенні державної клініки.
– У мене немає двохсот песо, – сказав я.
– А скільки ти міг би зібрати щонайбільше?
– Десь п’ятнадцять песо.
– П’ятнадцять? Ні, чоловіче, так не
