на вулиці. Це неправильно. Ходять дівчатка, мами, бабусі, які можуть їх почути, – сказав Умберто.
Ех, якби він знав, що моя бабця, коли злилася на мене, казала: «Дістало вже довбатися з тобою, якийсь козел прибацаний, а не пацан».
– Постараємося, – відповів я.
– Ми також хочемо, аби ти, Карлос і твої друзі приходили до нас. Ми збираємося по понеділках і середах о сьомій вечора у мене вдома. П’ємо освіжні напої, крутимо фільми, слухаємо музику, балакаємо на різні теми, і до нас приходять побесідувати цікаві люди. Я певен, що вам сподобається.
– Окей, я їм скажу.
Умберто подивився на мене з ощасливленим виглядом добряка.
– Гарного тобі дня. Сподіваюся побачити вас наступного понеділка. Хай бог благословить тебе.
Вони пішли, а я зачекав, доки вони віддаляться. Умберто був сином жінки, що кілька років тому врятувала мені життя.
Ким могли бути його батьки? Де він народився? Як його назвали? Чи він був Рибами, чи Раком, чи Тельцем, чи Скорпіоном? Чи міг стати алкоголіком? Ким би він став у житті? Футболістом? Муляром? Жебраком? Убивцею? Чи вірив би в бога? Чи мав би дітей? Був би красивим чи бридким? Високим чи низьким? Скільки загублених можливостей плавали в слоїку з-під майонезу. Я дивився на зародок проти світла лампи в моїй кімнаті. Він хитався в каламутному формаліні, стукаючись об скло. Його органи просвічували крізь шкіру. Його очі – дві чорних цятки на розпливчастому обличчі. Два відростки замість ніг. Велика рожева голова. Руки, схожі на плавці. Людина-риба, людина-плазун, людина, що не стала людиною.
Зародок усередині майонезного слоїка був метафорою смерті обох моїх братів. Так мав плавати, захлинувшись, Карлос того ранку, коли вбивці святкували його смерть. Саме так мав гойдатися труп Хуана Хосе в череві моєї матері, коли вона котила візок у супермаркеті й роздумувала, чи купити буряків або моркви.
Я заснув з увімкненим світлом і слоїком на грудях. Рано-вранці відчув, що хтось намагається витягти його мені з рук. Я інстинктивно стис його й розплющив очі. На ліжку сиділа Чело. Я не почув, як вона увійшла.
– Котра година? – спитав я. Ще було темно.
– Чверть по шостій.
Вона спинила погляд на слоїку.
– Що це?
– Ембріон собаки, – збрехав я.
– Ану дай подивлюсь.
Я стис слоїк, але вона м’яко відібрала його. Підняла його, щоб роздивитися на світлі, що проникало крізь двері. Оглянула, повертаючи туди-сюди, і обернулася до мене.
– Це не собачий ембріон, а людський, – сказала вона. Я не уявляв собі, як вона зуміла розрізнити ледве проявлені людські риси.
Вона ступила два кроки й показала мені слоїк. Ембріон стукнувся об кришку.
– Можеш мені сказати, нащо він тобі?
Я ніколи не бачив її такою серйозною й засмученою.
– Я його купив.
– Купив? – перепитала вона недовірливо.
– Ну так, я купив його в лаборанта біологічного кабінету, коли ходив у перший клас середньої школи.
– Навіщо?
