як моя верхня губа здригається, начебто я збирався завити, відкривши свої жалюгідні людські зуби. Повернув обличчя до звичного вигляду і знову опанував свої емоції. Але вовчук у клітці, сірий і брудний, глянув на мене й роззявив чорну пащеку, показавши всі зуби. Ненавиджу вас. Усіх. Ходи, ходи ближче. Уб’ю тебе. Перекушу тобі горлянку й розірву. Зжеру твої нутрощі. Ненавиджу тебе.
– Чогось хочеш?
– Крові, – тихо сказав я. – Хочу твоєї крові.
– Що?
Я перестрибнув поглядом від вовка до чоловіка. Він був товстим і брудним. Смердів, заради Еля, як же він смердів. Я відчув запах поту, несвіжої їжі та його власних випорожнень. Був загорнутий у погано вичинені шкури, а їхній сморід теж витав довкола нього. Мав невеликі заплилі жиром очиці, жорстокі брудні руки, а при його поясі висів окутий бронзою дубовий кий. Я зробив усе, що міг, аби стриматися, не вхопити того ненависного кия і не розтрощити йому мізки. На ногах він мав грубі черевики, мабуть, щоб роздавати копняки. Він підійшов надто близько до мене, і я мусив учепитись у свій плащ, аби його не вбити.
– Вовка, – насилу вдалося вимовити мені. Мій голос звучав гортанно, здушено. – Я хочу вовка.
– Ти певний, хлопче? Він злий.
Штовхнув клітку ногою, а я стрибнув на неї, ударившись зубами об дерев’яні ґрати, набивши ще один синець на морді, але дарма, якби тільки вдалося його вхопити, вкусити бодай раз, я б його розірвав або ніколи не відпустив.
Ні. Геть звідси, забирайся з моєї голови.
Я потрусив головою, щоб прочистити думки. Торговець здивовано на мене глянув.
– Знаю, чого хочу, – рішуче сказав я, відкидаючи емоції вовка.
– Справді так? – Чоловік оцінююче дивився на мене. Хотів визначити, що я можу собі дозволити. Йому не подобалися ні мій одяг, з якого я виріс, ні моя молодість. Але я підозрював, що він уже якийсь час тримає в себе вовка. Мав надію продати його щеням. А тепер, коли вовк потребував більше їжі та не діставав її, чоловік, правдоподібно, віддав би його за першу-ліпшу ціну. Тим краще для мене. Я мав небагато.
– Навіщо він тобі? – знехотя спитав чоловік.
– Для ям, – байдуже відповів я. – Він худий, але, може, трохи сприту в нього зосталося.
Зненацька вовк кинувся на ґрати, широкі щелепи, блискучі зуби. Уб’ю їх, уб’ю їх усіх, вирву горлянки, розпорю животи…
Будь тихо, якщо хочеш вийти на волю. – Я подумки відштовхнув його, а вовк відскочив, наче вжалений бджолою. Відступив до найдальшого кутка своєї клітки й зіщулився там, вищиривши зуби, але підібгавши хвоста. Його заливала непевність.
– Собачі бої, еге ж? О, він влаштує добру бійку. – Купець знову штовхнув клітку грубим черевиком, але вовк не відповів. – Виграє тобі силу грошви, він такий. Зліший за росомаху.
Штурхонув клітку сильніше. Вовк ще дужче зіщулився.
– Авжеж, і мені так здається, –
