чайник, який усе ще випускав у помешкання смердючу пару.
Але Чейда тут не було. Ні, він сидів у іншому кінці кімнати, де навпроти каміна з хилитливим вогнем стояло товсто вимощене крісло. Килими кількома шарами, один поверх одного, встеляли підлогу, а на гарно різьбленому столі стояла скляна миска, повна яблук, і карафка літнього вина. Чейд влаштувався у кріслі, тримаючи при світлі почасти розкручений сувій, який саме читав. Чи не відсунув його від очей далі, ніж раніше, і чи його худі руки не стали ще сухішими? Я задумався, чи він постарів за ті місяці, коли мене тут не було, чи це я просто раніше цього не помічав. Його сіра вовняна хламида була такою ж поношеною, як завжди, а довге сиве волосся, що закривало плечі, не відрізнялося від неї кольором. Як зазвичай, я мовчав, доки він не глянув угору й не помітив моєї присутності. Дещо змінилося, а дещо ні.
Нарешті він поклав сувій і глянув у мій бік. Мав зелені очі, а їхній блиск дивував на його обличчі Провісника. Попри віспини шрамів, що покривали йому обличчя й руки, його напівкоролівське походження було майже так само помітним, як у мене. Думаю, я міг би вважати його двоюрідним дідом, але наш учнівсько-наставницький зв’язок був тіснішим, аніж кровні узи. Він зміряв мене поглядом, а я наказав собі випростатися. Він поважним голосом наказав:
– Хлопче, підійди до світла.
Я ступив десяток кроків і дещо спантеличено зупинився. Він вивчав мене так само пильно, як і сувій.
– Якби ми з тобою мали зрадницькі амбіції, то могли б упевнитися, що люди помічають твою схожість із Чівелрі. Я міг би навчити тебе стояти, як він, а його ходу ти вже маєш. Ще показав би, як намалювати риски на обличчі, щоб мати вигляд старшого. Ти майже досяг його зросту. Ти міг би вивчити його словечка і його манеру сміятися. Ми повільно збирали б сили, непомітно, аби наші супротивники навіть не зрозуміли, що вони проґавили. А тоді, одного дня, ми виступили б і здобули владу.
Він замовк.
Я повільно похитав головою. Тоді ми обидва засміялися, і я присів на камені каміна біля його ніг. Тепло вогню приємно зігрівало спину.
– Думаю, це моє ремесло. – Він зітхнув і ковтнув вина. – Мушу думати про такі речі, бо знаю, що інші можуть таке намислити. Одного дня, раніше чи пізніше, якийсь дрібний нобіль повірить, що це оригінальна ідея, і прийде з нею до тебе. Зажди й побачиш, чи я не мав рації.
– Молюся, щоб ти помилявся. Я мав уже вдосталь інтриг, Чейде, і впорався геть не так добре, як сподівався.
– Вийшло не так і зле, враховуючи, з ким ти мав справу. Ти вижив.
Він глянув на вогонь позаду мене. Між нами висіло майже відчутне на дотик питання. Чому король Шрюд відкрив принцові Регалові, що я був навченим королівським убивцею? Чому поставив мене в ситуацію, коли я мав підкорятися і приймати накази від людини, що прагнула моєї смерті? Може, продав мене Регалу, аби відвернути принцову увагу від інших його претензій? Якщо ж я був жертовним пішаком,
