прослизнув блазень. Мав на собі зимову строкату одежину в чорно-білу кратку, через яку його безбарвна шкіра здавалася ще блідішою. Пошите це вбрання було з якоїсь шовковистої тканини, а викроєне так просторо, що висіло на ньому, як на жердині. Він став вищим, а навіть ще тоншим, якщо таке взагалі можливо. Як завжди, його білі очі вражали, навіть на безкровному обличчі. Він посміхнувся, а тоді глузливо показав блідо-рожевого язика.
– Це ти, – я обвів рукою кімнату. – Дякую.
– Ні, – заперечив він, хитаючи головою. При цьому його бліде волосся, що спливало з-під ковпака, метлялося, наче ореол. – Але я був співучасником. Дякую, що вмився. Завдяки цьому обов’язок наглядати за тобою стає менш обтяжливим. Тішуся, що ти не спиш. Ти страшенно хропеш.
Я не перейнявся цим коментарем.
– Ти підріс, – зауважив я.
– Так. Як і ти. А ще ти хворів. І досить довго спав. А тепер ти прокинувся, скупався та наївся. Усе ще маєш жахливий вигляд, але від тебе бодай не тхне. Уже пізній полудень. Є ще якісь очевидні факти, які ти хотів би викласти?
– Ти мені снився. Коли мене тут не було.
Він з ваганням глянув на мене.
– Невже? Але зворушливо. Я не можу сказати, щоб ти мені снився.
– Мені тебе бракувало, – сказав я і втішився з короткого зблиску подиву на блазневому обличчі.
– Як кумедно. Можливо, це тому, що ти сам часто грався у блазня?
– Можливо. Сядь. Розкажи мені, що тут без мене відбувалося.
– Не можу. Король Шрюд мене чекає. Чи, радше, не чекає, і саме тому я повинен тепер до нього йти. Коли почуєшся краще, мусиш піти й побачитися з ним. Особливо якщо він тебе не чекає.
Він різко повернувся. Вийшов за двері і зненацька повернувся знову. Підняв руку. До довгого рукава пришито було смішні дзвіночки. Він дзенькнув ними до мене:
– Бувай, Фітце. Спробуй трохи краще не дозволити себе вбити.
Двері за ним тихо зачинилися.
Я зостався сам. Налив собі чергове горнятко чаю і відпив ковток. Двері знову відчинились. Я зиркнув угору, сподіваючись побачити блазня. Всередину заглянула Лейсі та сповістила:
– Ох, він прокинувся!
А тоді поважно і з натиском промовила:
– Чого ти не сказав, що такий втомлений? Ми смертельно перелякалися, коли ти проспав цілий день.
Не чекаючи запрошення, увірвалася в кімнату, з чистою постіллю та покривалами в руках і леді Пейшенс на п’ятах.
– Ох, він прокинувся! – гукнула вона Лейсі, наче та могла в цьому сумніватися. Обидві цілковито не переймалися тим, що я був у нічній сорочці й дуже цього соромився. Леді Пейшенс сіла на краю ліжка, тимчасом як Лейсі метушилася по кімнаті, намагаючись її прибрати. У моїй порожній спочивальні мало що можна було зробити, але вона зібрала брудний посуд, розворушила вогонь, зацокала язиком над розкиданим одягом і ванною з
