на вудку риба. Я обійняв її за плечі й поцілував.
Принаймні спробував поцілувати. Вона твердою рукою відштовхнула мене, жорстко кажучи:
– Я ніколи не поцілую п’яного. Це обіцянка, яку я собі дала, і завжди її дотримуватимусь. І жоден п’яний мене не цілуватиме.
Її голос був напруженим.
– Але ж я не п’яний, я… хворий, – протестував я. Від хвилювання моя голова йшла обертом сильніше, ніж будь-коли раніше. Ноги піді мною підгиналися. – Та це байдуже. Ти тут і в безпеці.
Вона підтримала мене рефлективним рухом, якого навчилася, опікуючись батьком.
– О. Я бачу. Ти не п’яний. – В її голосі змішувалися осуд і недовіра. – А ще ти не писарчук. І не попихач у стайні. Чи ти з людьми завжди починаєш брехнею? Здається, що ти завжди брехнею й закінчуєш.
– Я не брехав, – сказав я тремтячим голосом, засоромлений злістю в її голосі. Хотів, але не смів заглянути їй в очі. – Я просто не сказав тобі… це надто складно. Моллі, я просто радий, що з тобою все гаразд. І ти в Оленячому замку! Я ж думав вирушити тебе шукати.
Вона далі стискала мене, підтримуючи на ногах.
– Я не п’яний. Справді. Я тільки тепер збрехав, бо соромився зізнатися, що слабкий.
– І тому брехав, – її голос був як батіг. – Ти мав би більше соромитися брехні, Новачку. Чи синові принца можна брехати?
Вона відпустила мене, і я сперся об стіну. Намагався зібрати докупи вихор своїх думок, змусивши заодно тіло стояти рівно.
– Я не принців син, – сказав я нарешті. – Я байстрюк. Це геть інше. І так, це надто принизливо, щоб зізнатися. Але ж я ніколи не казав тобі, що я не бастард. Коли я був з тобою, то завжди почувався Новачком. Добре було мати кілька друзів, що дивилися на мене й думали «Новачок», а не «Бастард».
Моллі не відповідала. Натомість брутальніше, ніж досі, вхопила мене за комір сорочки й поволокла коридором до моєї кімнати. Дивно, якою сильною може бути розлючена жінка. Штовхнула двері, наче вони були її особистим ворогом, і потягла мене в бік ліжка. Підтягнувши майже до його краю, відпустила, і я звалився на ліжко. Але зумів поправитись і сісти. Міцно зчепивши руки й затиснувши їх коліньми, опанував тремтіння. Моллі стояла, дивлячись на мене. Я не міг чітко її побачити. Контури її постаті розпливалися, риси обличчя були розмитими, але судячи з того, як вона стояла, не тямилася від люті.
Через хвилину я ризикнув озватися:
– Ти мені снилася. Коли мене тут не було.
Вона далі мовчала. Я трохи посміливішав.
– Мені снилося, що ти була в Сілбеї. Коли на нього напали. – Через зусилля, щоб голос не дрижав, слова звучали напружено. – Мені снилася пожежа й напад піратів. У моєму сні було двоє дітей, яких ти мусила захистити. Здавалося, що це твої діти.
Її мовчання протистояло моїм словам, наче стіна. Мабуть, думала, що я стократний дурень, який щось там белькоче про сни. І чому, ох, чому з усіх людей на світі, які могли мене бачити таким уламком людини, чому це була саме Моллі? Мовчання тривало довго.
– Але ти була тут, в Оленячому замку, і в безпеці. – Я намагався
