мій королю, мій Шрюде. Ти ж король Шрюд, а не Мишачий Король, щоб ховатися і скрадатися під стінами й під ліжком.
Блазень почав так старанно шурувати в безсумнівно порожньому ліжку та оглядати ковдри, запихаючи свій щурячий посох у кожну щілину в балдахіні, що я не міг стримати сміху.
Воллес сперся на внутрішні двері, наче хотів їх від нас загородити, але в цю мить вони відчинилися зсередини, а він ледь не впав королю в обійми. Тяжко опустився на підлогу.
– Глянь на нього! – зауважив мені блазень. – Диви, як він намагається зайняти моє місце біля ніг короля і вдавати з себе блазня, хоч не вміє гаразд сісти на власний зад. Такий чоловік заслуговує зватися блазнем, але не бути ним!
Шрюд стояв, одягнений як для спочинку, з роздратованим виразом обличчя. Здивовано повів очима від Воллеса до блазня, тоді до мене, напруженого в позі очікування, а врешті вирішив розібратися з ситуацією іншим разом. Заговорив до Воллеса, що саме зіп’явся на ноги:
– Воллесе, цей напар зовсім мені не допомагає. Від нього голова тільки дужче болить, а листя залишає неприємний смак у роті. Забери це і скажи Регалові, що це його нове зілля годиться відганяти мух, але не хвороби. Прибери його геть, перш ніж засмородить мою кімнату. Ах, блазню, ти тут. І ти, Фітце, нарешті прийшов відзвітувати. Заходь, сідай. Воллесе, ти чуєш? Забери цього дрантивого горщика! Ні, не тягни його сюди, винеси через інші двері.
І, махнувши рукою, Шрюд прогнав слугу, буцімто це була набридлива муха.
Шрюд щільно зачинив двері до своєї купальної кімнати, ніби бажаючи, щоб до його спальні не потрапив неприємний запах, і сів на тверде крісло, що стояло біля вогню. Блазень миттю підтягнув ближче столик, тканина, що покривала страви, стала скатертиною, а він наготував королю трапезу так гарно, що краще не зуміла б і навчена покоївка. Срібне столове приладдя та серветка з’явилися наче на змах руки, так що навіть Шрюд усміхнувся, а тоді блазень усівся біля каміна, склавшись пополам: коліна близько вух, підборіддя охоплене довгопалими долонями, бліда шкіра та волосся віддзеркалювали червонясті відтінки хилитливих язиків полум’я. Кожен його рух був зграбним, як у танцюриста, а поза, яку він тепер прибрав, – настільки ж артистичною, наскільки й комічною. Король схилився, щоб пригладити його розметане волосся, наче блазень був кошеням.
– Я ж казав тобі, що неголодний, блазню.
– Так. Але ви не казали, щоб вам не приносити їсти.
– А коли б сказав?
– Тоді я мав би вам сказати, що це не їжа, а горщик із напаром, такий, яким мучить вас Віл Лас, але мій горщик принаймні наповнює ніздрі приємнішою парою. А це не хліб, а пластир для вашого язика, і ви повинні негайно ж його прикласти.
– Ох, – король Шрюд трохи присунув столик і зачерпнув ложкою суп, в якому ячмінь змагався зі шматочками моркви та м’яса. Шрюд покуштував, а затим почав їсти.
– Хіба ж я не кращий лікар, ніж Волик Лас? – муркотів задоволений собою блазень.
– Ти
