бракувало мого товариства. Від’їжджаючи до Бернсу, я залишив йому оленячу тушу, добре заморожену і сховану за хатиною. Цього йому мало вистачити, щоби прогодуватися без мене. Але він, на справжній вовчий лад, обжирався та спав і знову їв та спав, аж доки м’ясо на закінчилося. Два дні тому, – сповістив він, стрибками танцюючи довкола мене. Хата всередині стала звалищем добре обгризених костей. Він із запалом привітав мене, тим паче що й Віт, і його ніс сповістили про свіже м’ясо, яке я приніс. Вовчук жадібно на нього накинувся й не звертав на мене уваги, тимчасом як я збирав у мішок обгризені ним кості. Надмір такого сміття привабив би щурів, а слідом за ними прийшли б щуролови із замку. Я не міг цього допустити. Наводячи лад, я непомітно придивлявся до нього й бачив, як здіймаються м’язи на його спині, коли він передніми лапами притискав кусень м’яса та відривав шматок свіжини. Ще я помітив, що всі оленячі кості, крім найтовстіших, були розгризені, а шпик із них вилизаний дочиста. Це вже не були щенячі забави, а діло могутнього молодого звіра. Кості, що він їх перегриз, були товщими, ніж кості мого передпліччя.
Але чого мені ставати проти тебе? Ти приносиш м’ясо. Й імбирні коржики.
Його думка мала своє значення. Таким був звичай зграї. Я, старший, приносив м’ясо, щоб годувати Вовчука, молодого. Я був мисливцем, що приносив йому частину своєї здобичі. Я потягся до нього й виявив, що в його свідомості затухає почуття нашої окремішності. Ми були зграєю. Раніше я ніколи не стикався з такою концепцією і ні з чим, глибшим за товариство чи партнерство. Я злякався, що для нього це означатиме зв’язок зі мною, а я не міг цього дозволити.
– Я людина. Ти вовк.
Я промовив ці слова вголос, знаючи, що він зрозуміє їхнє значення з моїх думок, але намагаючись змусити його всіма його відчуттями усвідомити різницю між нами.
Зверху. А всередині ми зграя. – Він замовк і вдоволено облизав свого носа. Кров закапала його передні лапи.
– Ні. Тут я тебе годую і захищаю. Але це тимчасово. Коли ти зможеш самостійно полювати, заберу тебе кудись далеко й покину там.
Я ніколи не полював.
– Я тебе навчу.
Це теж як у зграї. Ти мене навчиш, а я з тобою полюватиму. А тоді поділимося силою-силенною вбивств і горою м’яса.
Я навчу тебе полювати, а тоді випущу на волю.
Я вже вільний. Ти б мене тут не втримав, якби я не хотів. – Він провів язиком по білих зубах, сміючись із моїх міркувань.
Ти зухвалий, Вовчуче. І нічого не знаєш.
То навчи мене. – Він повернув голову, щоб задніми зубами відірвати м’ясо й жили від кості, над якою працював. – Це твій обов’язок зграї.
Ми не зграя. Я не маю зграї. Моя вірність належить моєму королю.
Якщо він твій вожак, то і мій теж. Ми зграя. – Наповнивши черево, він охочіше згоджувався на поступки.
Я змінив тактику. Холодно сказав йому:
Я належу до зграї, частиною якої ти не можеш бути. Всі у моїй зграї – люди. Ти не
