відставати, рвонулася вперед і наздогнала його. Таким же коротким було привітання тих, що супроводжували королеву і принца. Я зупинився, проводжаючи їх поглядом, а тоді з неспокійним серцем продовжив свою дорогу вгору, до Оленячого замку. Обличчя Кеттрікен пожвавішало, її бліді щоки порожевіли від зимового повітря, а її усмішки до Регала були такими ж непідробно веселими, як ті принагідні усмішки, що інколи діставалися від неї мені. Все-таки я не міг змусити себе думати, що вона була настільки наївною, аби йому повірити.
Я міркував про це, розсідлуючи Сажку і протираючи її. Я саме схилився перевірити її копита, коли почув, що Барріч стоїть по той бік загородки й дивиться на мене.
– Скільки це триває? – спитав я його.
Він знав, про що я питаю.
– Розпочалося через кілька днів після твого від’їзду. Одного дня він звів її сюди, вниз, і відкрито заявив мені, що це ганьба, щоб королева цілими днями сиділа в замку. У себе в горах вона звикла до вільного життя. Запевняв, що він умовив принцесу дозволити йому навчити її їздити верхи так, як це заведено в низинах. Потім наказав мені осідлати Легконогу, взявши те сідло, яке принц Веріті зробив для своєї королеви, і вони виїхали. Ну, що ж я міг зробити чи сказати? – зненацька спитав він мене, коли я повернувся, щоб допитливо глянути на нього. – Ти сам уже мені це казав. Ми люди короля. Під присягою. А Регал – принц із дому Провісників. Навіть якби я був таким невірним, то була ж там і королева-в-очікуванні, вона сподівалася, що я приведу їй коня й осідлаю його.
Я ледь ворухнув рукою, нагадавши Баррічу, що його слова межують зі зрадою. Він увійшов до стійла, став поруч зі мною і почухав Сажці за вухами, тимчасом як я закінчував з нею.
– Ти не міг зробити нічого іншого, – визнав я. – Але я мушу обміркувати, які його справжні наміри. І чого вона його терпить.
– Його наміри? Можливо, просто повернути собі її прихильність. Не таємниця, що в замку вона сумує. Ох, вона зі всіма розмовляє люб’язно. Але вона надто щира, щоб інші повірили, наче вона щаслива, коли все не так.
– Можливо, – неохоче визнав я і підняв голову так різко, наче пес, якого господар кличе свистом. – Мушу йти. Король-в-очікуванні Веріті…
Я не договорив. Не міг дозволити Баррічу здогадатися, що Веріті покликав мене Скіллом. Я перекинув через плече сідельні сумки з нелегко скопійованими сувоями й рушив до замку.
Я не зупинився, щоб змінити одяг чи принаймні зігрітися біля кухонного вогню, а пішов просто до кімнати Веріті з картами. Двері були прочинені, я стукнув один раз і увійшов.
Веріті схилився над картою, прикріпленою до його стола. Ледь підняв очі, щоб зустрітися зі мною поглядом. Гріте вино вже чекало на мене, а на столі біля каміна лежала щедро накрита таця з холодним м’ясом і хлібом. За мить він випростався.
– Ти надто добре блокуєшся, – сказав він замість привітання. – Я намагався
