піском, а також скрадливе шаркання самця плямистої гієни із тупою та байдужою мордою, який неквапливо задирає ногу і дзюрить у порожню очницю. Мандрівник кліпає, трясе головою, неначе хоче, щоб у ній прояснилося, – а тоді розуміє, що кожен із присутніх спостерігає за ним. Джарра! Він хапає край бурнуса Алі, збираючись поцілувати, але Дессауд дає йому по руці. «Ан’ам Аллах ‘алаїк», – белькоче Мунґо, пишномовно дякуючи еміру на додаток до шквалу поклонів і реверансів. Алі ж, незворушний, мов камінь, дивиться у вогонь та жує.
Кажуть, що коли сахельский мавр після смерті спопеляється серед пекельного полум’я, його дух за найменшої нагоди повертається на землю – по ковдру. І Мунґо ладен у це повірити. Вони вже провели в дорозі майже вісім годин, і сонце стоїть просто над головою. Не інакше як спека сягає ста сорока градусів[32] у затінку – от тільки де ж його взяти? Істоти, які тут живуть, – золотистий ховрах, павук «біла леді», різноманітні жуки, кузьки й кусючки, скорпіони, сцинки та сліпці – наразі, звісно ж, глибоко зарилися в пісок. Тоді як сам він, у касторовому циліндрі, нанкових панталонах і синьому сюртуку, мандрує, смажачись на сонці, а за спиною, у розпухлих саквах, погримує повернутий йому крам. Його оточують чагарники та кактуси, ценхрус і молочай, краєвид блідо-блідо зеленого й тисяч відтінків коричневого кольорів – від хакі через сірувато-жовтий і аж до червонуватого. Пагорби тьмяні та збляклі, ребристі, немов залишки допотопних тварюк, що простяглися поперек горизонту. У них водяться павіани – червонозаді, короткошерсті, низьколобі та довгозубі. «Їк-е-їк-е-їк, – верещать вони. – Чіп-чіп-чіп!»
За місяць тут стане зелено. Потечуть річки, утворяться озера й калюжі. Смертоносні кобри плазуватимуть травою поруч гадюк у три кроки завдовжки та гребінчастих ящірок, прозваних «забудь-про-завтра». З’являться дукери, що перебиратимуться з тіні в тінь. Панґоліни, ґуїби, каракали й чами. Деревні ібіси, кощаві, наче біженці, птахи-секретарі зі своїми кошлатими косицями, яструбиними ногами і пристрастю до холоднокровних сніданків. Аддакси, водяні козли пуку, антилопи канни й орібі. Гривасті барани, червонолобі газелі, мамби й газелі-дами. Бубали. Дикі осли. Пацюки завбільшки як підсвинки.
Але наразі все вигоріле. І сухе. Таке сухе, що сідла, стогнучи, розтріскуються, волосся опадає, наче листя восени, а цівка сечі випаровується на півдорозі до землі. Ось тут і починаються суворі будні – невід’ємний складник професії мандрівника.
Сидячи біля підніжжя великого стола з червоного дерева у таверні «Св. Альбан» та дивлячись угору на захоплені, розчервонілі й прикрашені бакенбардами обличчя членів Африканської асоціації, майбутній першопроходець і подумати не міг, що все це буде саме так – настільки незугарно, настільки принизливо. І настільки спекотно. Дослідник уявляв себе верхи на чистокровному скакуні, у напрасованому сюртуку й білосніжній сорочці, – на чолі збіговиська місцевих дурників, царьків
~ 60 °C.
