бійницям провітритись – вона ж бо здихалась його аж до вечері. Одразу ж після сніданку вони із Зандером та її батьком подалися мандрувати селами, розтинаючи пустули, пускаючи кров і ставлячи п’явки на ґулі, зоби та синці. Вона дивилася, як ті рисять вуличкою на своїх конях. Зандер – вмілий та елегантний наїзник, а Ґлеґ – незграбний, наче богомол, що осідлав гнойовика. У кінці провулка він обернувся і помахав їй хустинкою. От недоумок. Їй хотілося скрутити йому дулю[30], але той виглядав так невимовно по-дурному, що натомість вона мимоволі широко всміхнулася. І це ще більше надихнуло його. Хустинка затріпотіла, наче клівер за поперечного вітру. Він – блискучий кавалер, а вона – соромлива красуня. Не випадало сумніватися, що до вечері той розродиться безсмертними рядками: «Червона виразка мого серця, / Не припечена, усе гнóїться / Але під солодким ланцетом любові – загоїться» – однак це помірна ціна за можливість не бачити його цілий день.
Найперше, що вона робить, це відкриває вікно. Знадвору пожовкла трава знову стала зеленою, між вітами дерев мелькає пір’ячко, а в повітрі висить густий запах вологої землі. «Цвірінь-цвірінь», – перегукуються дрозди, зяблики та трав’янки, анафемствуючи одне одного із крівель і живоплотів. Вітерець надимає фіранки, а сонце відкидає на долівку ромбоїди. За спиною ворушаться в акваріумі рибки. Її охоплює неспокій.
Вона годує горлиць і плотвичок, поливає вазони. Гортає книжку, вигулює песика, витягає етюдник. Готує сандвіч із язиком, пече ячмінні коржики. Сідає за спінет і в прискореному темпі проривається крізь партитуру «Едома О’Ґордона». Пильно поглядає на стінний годинник. Зрештою підходить до свого письмового столу, відмикає шухляду, дістає листа та ховає собі в сукню. А відтак крадькома вислизає з кімнати. У передню, вниз по східцях, перед вхідними дверима, через драговину провулка, а далі в ліс, що за ним.
Кущики папороті, немов вартові, облямовують стежку, збираючи під собою згустки мороку. У повітрі струменіють звуки. З боку ставка линуть фальцетні трелі жаб, яким кортить покумцятися ближче. Вона їх бачила – банькатих і бородавчастих. Ті волочать за собою кільця слизу й залізають одна на одну – пузиряться, корчаться, роздуваються. Під ногами паруються дощові черв’яки, проростає насіння, а оторочка її сукні куйовдить дику герань і ломикамінь, льнянку й рутвицю, запилюючи їх. Це лист від Мунґо. Останній із отриманих. Вона перечитала його дюжину разів і прочитає знову – там, на крутому березі Ярроу, – біля її ніг злягатимуться слимаки, жуки та черви, над головою співатимуть жайворонки, займаючись цим у польоті, цілий світ зійдеться в повільному, але наполегливому потягу полум’янистої крові і спраглої плоті.
Пізанія, Ґамбія
14 липня, 1795
Життя моє!
Напад-другий пропасниці, кілька глистів, виснаження, втрата волосся – нічого серйозного. Я живий і здоровий, коли говорити суто про зовнішню видимість. Але ж ох, як щемить моє серце! П’явок, ґедзів та їжу, що годиться хіба собакам, – я залюбки зношу все
В оригіналі йдеться про
