верстата. Правителька ж насправді воссідає в дальньому кінці шатра, височіючи на своїй гігантській подушці, немов гірська вершина серед пагорбів. Дослідник бентежиться. «Ходи сюди», – говорить вона.
Зачувши звук її голосу, стара здригається, а відтак хутко починає ворушитись. Вставляє свічку в здійняту догори долоню статуетки зі слонової кістки, підбирає свої спідниці й із хтивою посмішкою проскакує повз мандрівника. Мунґо ступає крок уперед, проте зненацька зупиняється, вагаючись. Щось тут не так – але що? Як раптом його осяює: у Фатіми непокрита голова, і товсті коси звиваються по плечах, наче пагони якоїсь рослини. Раніше йому не випадало побачити навіть одної-єдиної волосини. «Ходи сюди», – повторює вона.
Дослідник підступає ближче та складає уклін, гарячково метикуючи, що б це дотепного сказати в такій ситуації. Правителька ляскає долонею по подушці. «Сюди», – жестом манить вона. Мунґо стинає плечима. А тоді залазить на подушку й занурюється в її широчінь. Старої ніде не видно. Шароварних дівуль теж і сліду нема. Йому спадає на думку, що він іще ніколи не залишався з еміршею на самоті. Аж тут на подушці зчиняється землетрус і її поверхня розбурхується, неначе море у шторм. Той піднімає очі. Правителька стягує через голову джубу й вишукано порохкує, возячись із неозорими складками блискотливої тканини. Під нею – гола плоть. А, он воно що…
«Допоможи», – стогне вона, бо одіяння далі не лізе, вкриваючи наразі її голову й верхню частину торсу. Мунґо нахиляється до неї та хапає пелену цього приголомшливого вбрання, і йому пригадуються простирадла, прапори й циркові шатра. Він смикає – та похрокує. Її плечі звиваються під тканиною, неначе тварини в мішку, вона хапає повітря, а відтак спіднизу раптом вистрибують могутні груди, здригаючись та погойдуючись від струсу, – колосальні сфери-близнючки, справжні небесні тіла. Нарешті вони застигають, нависаючи над численними складками живота, немов два супутники Марса. Дослідника раптом охоплює нетерплячка. Він смикає непіддатливу тканину з усім завзяттям м’ясоїда, на яке лише здатний, аж доки джуба раптом не подається, неначе папір. Той падає від несподіванки, й осьде вона – королева маврів і краси, – нага й невідворотна, немов неокрає, безбережне та бездонне море: «Юдкуль, – шепоче, – юдкуль алаїга».
Він хвицається, скидаючи черевики, смикає за ґудзики, рве з себе джубу. Волога й велична, та чекає на нього – її очі палають, вуаль опущена, а плоть пашить, наче Везувій. Той задихається від поспіху й передсмаку. Це марення, це напад лихоманки: жоден смертний не годен наблизитись до такої пишноти! Він дереться на неї, мацаючи, куди поставити ногу, – тут непочатий край роботи для дослідника! – гори, долини й розколини, нові материки, прадавні ріки.
Заґлéґав!
Вона фортеця в облозі – от хто вона. Весь гарнізон на мурах, у казанах кипить напоготові смола, а брама гримить під ударами тарана, немов барабан. Від того дня, коли він застав її за прийомом ванни, вона не мала і хвилини спокою. Ґлеґ праворуч. Ґлеґ ліворуч. Ґлеґ
