І тільки й сказав: «Гик-гик».
«Чічіковська добірна»
Сморід риби. Упродовж останніх трьох місяців – суцільний сморід риби, вдень і вночі. Масляниста смердота вугрів, виловлених у зеленій воді біля пірсу, солоний штин скатів і скумбрій, холодний мулистий сопух окуня, тріски та коропа. Він перенюхав їх усіх – лина, ляща й макрелещуку, морського миня, рибу-собаку, оселедця, хека й пікшу, – тельбушив, відрубував голови, а повітря аж наче схоплювалось вогнем від блискіток напівпрозорої луски. Огидна, смердюча й невдячна робота.
Але безпечна. А безпека – це все. Вона – і ще непомітність. Тієї фатальної ночі він нажив до біса ворогів: Смерка, якого оштрафували й засудили до трьох годин біля ганебного стовпа; Мендозу, Браммела та інших, чиї імена з’явилися в пресі наступного ранку; Нен та Сел, які опинилися в Брайдвеллі, доки їх не визволив звідти «Фонд допомоги жінкам, що зневірились», та лорда Твіта, якого піддали публічному осуду за потурання моральному розкладу свого чорношкірого слуги. Так, ворогів чимало – але жоден із них і гадки не мав, що він повстав із мертвих. І Нед Райз не збирався виводити їх із цієї омани.
А тому він тут, у рибній крамниці братів Леґґоті в Саутварку, – дихає риб’ячим смородом, розбирає, краючи, холодну безкровну плоть серед хаосу німих, заціпенілих очей. Шем та Мак-Клюр витягли його з ріки, на три чверті мертвого, а потому тиждень няньчилися з ним, допоки він не очухався. Імпресаріо залишився без копійки, звільнившись від баласту штанів, черевиків і підкалитки у відчайдушній спробі залишитися на плаву. Ті запропонували йому роботу та місце, де можна було ночувати. Уху й чорний хліб двічі на день. Ліам позичив пару штанів. «Гаразд», – сказав на це Нед.
Не те щоби Райз відплатив їм невдячністю – але не з того він тіста, щоб бути рибалкою. Сіті вислизають із рук, кочети собі на умі, Нед боїться води, човнів і причалів, а від запаху риби просто верне з душі. Він заледве вміє плавати. А до того ж по горло ситий їх нудними розмовами та ще нуднішим життям («Та-а-ак, – констатує Ліам, посмоктуючи люльку з виглядом мудреця, – штормом її або нажене, або вижене») і тужить за гральними столиками, кав’ярнями, «Свинею й сифілітичкою» та «Головою полівки». Саутварк – це всього лише гнійна клоака, огузок землі. Як можна сподіватись піднестися в цьому світі, коли ти застряг у рибній крамничці у Саутварку? Він обрубує голови та плавці. Його охоплює гнітючий настрій.
А потому одного дня, коли він здирає щитки та шкіру з тупорилого осетра, у нього з’являється ідея. Скромна, простенька, зате в ній поєднані і непомітність, і бариші. Він роззирається довкола, щоб із кимсь поділитися нею. Шем та Ліам аж надворі, у провулку, по черзі відпивають із кухля й відпльовуються.
– Знаєш, що водиться в Африці, Ліаме?
– Гамадрили?
– Нє-а. Річкові окуні по шість сотень хвунтів[37].
– Ну-ну.
– Правду кажу. Це Нед мені з «Івнінґ пост» вичитав.
– Шість сотень хвунтів?
– У річці Ніґер. Це там, де зник той молодий шотландець, що намагався роздобути одного
~ 272 кг.
