віддати йому належне, – прокашлює Бойлз, спльовуючи в ганчірку, яка править йому за носовик, згусток кривавого слизу, – він таки був пригнічений, коли дізнався, шо лаяв утопленика. Влаштував по тобі поминки за рахунок закладу – і то цілих три рази! А Нен та Сел – бачив би ти, як вони побивалися. Обидві пішли на панель і розжилися чорними чіпцями й вуалями, прикрили обличчя жалобою, а потому кинули в річку оберемок герані у пам’ять про тебе… нє-нє, ти не зійшов у могилу неоплаканим, Недді – навіть не сумнівайся.
Той розвертається й простягає монету:
– Це тобі, Біллі, – каже він. – За твою тактовність. Ти ж бо не бачив мене, адже так? Я мертвий і на тому світі, второпав?
– Можеш на мене покластися, Неде, – не обмовлюся й словом.
Хо́ду!
Мунґо прокидається з перепою. Голова тріщить. Напередодні він добряче хильнув пива сулу (також знаного як бобуту дас) – цього джерела неслухняних ніг і пюре замість мізків. Так от, хильнув добряче і тепер не зовсім розуміє, де він є. У якомусь погребі – це поза всяким сумнівом. Он вони – земляні стіни, бульби й кореневища, бамбукова стеля, драбина. Льох. Він знеможено підводиться на ліктях та виявляє між ногами порожній калабаш і чиюсь шерстисту голову в себе на щиколотці. Голова належить Джонсону, що розвалився на підлозі, утворюючи разом із приятелями попурі з кінцівок і ступнів, а його величезне черево здіймається й опадає, мовби якась стихійна сила природи. Усі п’ятеро безтурботно хропуть – зуби підсвистують, губи тпрукають, а ніздрі посмикуються під подувом вітерцю.
Йому спадає на думку, що вже, не інакше, ранок, оскільки темрява, у якій він перебував раніше, поступилася місцем тому специфічному сутінково-бульйонному світлу, що асоціюється зі склепами, винними погребами та іншими вологими й нездоровими місцями. Мандрівник потирає те місце на шиї, куди щось укусило його вночі, і, піднявши очі, помічає лискучого чорного скарабея, що пхається по підлозі з кулькою посліду завбільшки як яблуко. Тож він напівсидить, зіп’явшись на лікті, дивиться на жука й терпляче чекає, доки проясниться в голові, як раптом згори долинає перший крик. Це радше навіть щось на кшталт ядухи, шум вхопленого від здивування повітря, майже одразу ж супроводжуваний тривалим стогоном – жалібним і розпачливим. Потому квапливою перекличкою голосів – односкладові репліки скачуть взад і вперед, немов тенісні м’ячі, – звуком ніг, що пробігають по бамбуковій стелі над головою, і тишею. Дослідник хилить голову набік і поволі усвідомлює, що до вух долинає ціла течія звуків, яка бере свій початок за будинком, на вулиці. Якийсь гул, що наразі перетворюється на гуркіт – схоже, ним наповнена сама земля. Він спантеличений. Що це – землетрус? Штовханина й товчія? Ще одна піщана буря?
Цікавість не дає йому спокою, і дослідник, підвівшись, іде до драбини. Голова Джонсона глухо гупає об долівку позаду нього. Проте щойно він ставить ногу на перший щабель, як у стелі над ним відчиняється ляда і перед очима з’являються кістлява дупа та пара босих підошов, які злазять донизу. Шотландець задкує, а висхлий чоловічок повільно й розсіяно спускається
