біженців, повідомляючи новину: «Цієї ночі він спалив Вассібу! Смажив діточок! Пив кров!»
Цю інформацію супроводжують стогони й охання, які зрештою змінюються протяжним всезагальним виском, що нагадує вереск свиней, які вчули ніж різника. Усі кидаються вперед, наче на старті марафонського забігу: мелькають копита та п’яти, а пил клубочиться хмарами, аж доки не затьмарює сонця. «То он ти яка, масова істерія», – відсторонено думає Мунґо, абстрагуючись від цієї сцени, аж доки раптом, наче він щойно прокинувся з кошмару, в якому падав у прірву, ця паніка не охоплює і його. Зіниці розширюються, перехоплює подих. А потому мандрівник зривається з місця і мчить, немовби схарапуджена кобила, на два боки відшпурюючи кривих і кульгавих, хвицаючи худобу й запекло прокладаючи собі шлях крізь юрбу. Коли ж йому спадає на думку озирнутися, то поле залишається позаду, а сам він на всіх парах мчить схилом угору, випереджаючи найпрудкіших хлопчаків, атлетів-спринтерів та обтяжених списами воїнів, – мчить щодуху, щосили і як лише здатен. Мчить до життя та свободи.
Але потому перевалює через пагорб і зупиняється, наче вкопаний: там колóсом височіє на своєму жеребці Дессауд, а в руці в нього – повід дослідникового коня. А поруч нього, зажурено примостившись на сумливому віслюку, видніється Джонсон. Який стенає плечима.
Дессауд жестом велить йому залізати в сідло, а відтак витягує з-за пояса ятаган та вказує вістрям на північ – у бік Бінауна.
– Краще піднімайтесь на борт, – радить Джонсон.
Занепалий духом мандрівник не квапиться. Довкола луною розлягаються крики біженців. Схоже, він ніяк не може віддихатись.
– Кажу вам, містере Парк, він діло говорить.
Немов за ремаркою, Дессауд розтинає повітря змахом свого титанічного клинка. Його вуста кривить щось на кшталт посмішки. Мунґо сідає на коня.
За годину по тому й за багато миль від дороги на Бамбарру трійко вершників спускаються по кам’янистому плато, заваленому рештками антилоп-ориксів та бушбоків, як раптом рука Джонсона сягає під тогу, вихоплює звідти посріблений дуельний пістоль і стріляє у ліве око Дессаудового скакуна. Кінь здиблюється, трясучи з боку в бік головою, немовби старається, щоби відклало у вухах, і падає, приваливши Верховного шакала. «Вшиваймося!» – волає Джонсон, нестямно шмагаючи по крупу свого віслюка, доки візир Алі вибирається з-під мертвого жеребця. Мандрівника не треба просити двічі. Він глибоко вганяє п’яти у боки Росінанта, і тварина зривається в неохочий галоп, від якого її легені здіймаються, наче ковальські міхи, що налиті водою. А між тим Дессауд скидає джубу й сандалії, розминається, разів чотири-п’ять нагнувшись, і кидається їм навздогін, стискаючи в зубах ятагана.
Джонсон трюхає по камінню на незграбному віслюкові, а Мунґо примушує спотикливу шкапу викладатись на всі сто. Попереду суцільна рівнина, втикана чагарником. Позаду – Дессауд, який бере бар’єри не гірше від леопарда.
