пошепки додає: – Полонених не братиме.
Знадвору – жива ілюстрація до Мільтона чи Данте: плач, виття й скрегіт зубовний, самобичування, розгардіяш, паніка та зневіра. У повітрі курява і дим, а на землі – ріки крові. Якийсь дідуган стоїть серед вулиці, лупцюючи свою стару як світ корову, бо та не може звестися на ноги під тягарем нав’ючених на неї корзин. Інший несе дружину, яка несе пса, який несе у пащі клапоть тканини. Панує атмосфера скаженої нагальності. Повсюди мчать і верещать люди – пробиваючись крізь замети піску та завали каміння, залишені бурею, збираючи в мішки зерно та женучи худобу, дають вони драла за глинобитні стіни невеличкого селища на березі Вуби, де колись народилися.
Дослідник із його дещо загальмованою реакцією (він завжди такий – це щось у генах) стоїть серед усього цього гармидеру й горя, не знаючи, що робити. Приєднатись до цього старозавітного виходу він, за великим рахунком, не може, адже його коня й сакви (на їх поверненні йому наполягла Фатіма) забрала буря, – ну а пішаницею куди він доклигає? Крім того ж, Джонсон зник, а маври аж ніяк не… – стривай-но, а де ж маври? Йому раптом спадає на думку, що він не бачив жодного мусульманина вже щонайменше дванадцять годин… а відтак, і то навіть раптовіше, периферію його мозку пронизує підступна думка – точно та, що вже готова була з’явитися з-за лаштунків і сама оголосити свій вихід, але тут чиясь висхла рука простягла йому калабаш: ось він урешті-решт, його шанс!
Те, що сталося в Джаррі, насправді не така вже й нечувана річ у війні та політиці. У певний момент минулого вечора Алі спіткала криза суперечливих пріоритетів: його власні інтереси вступили в конфлікт зі сподіваннями джарранців, які, зрештою, звичайні кяфіри. Тож, скоротавши час за бенкетом і добродушним ґвалтуванням та здирництвом, він наказав десятку своїх людей відібрати три сотні голів найжирнішої худоби із джарранського стада та відігнати їх у ліс, де тим не так загрожувала буря. Адже це, як він розсудив, якнайкраще відповідало його інтересам – позаяк ішлося про захист його інвестицій. Джарранці ж змикитили, що такий хід Алі був, зрештою, і в їхніх власних інтересах, оскільки означав, що той авансом приймає від них платіж за свої майбутні послуги. Так, три сотні голів – велика втрата, але не тоді, коли до уваги береться і єдина альтернатива – а саме втрата всієї череди разом із козами, врожаєм, халупами та доньками на користь знавіснілого й скаженого Тіґґітті Сеґо, широко знаного за мстивість і кровожерність своєї натури.
Але пізніше, вже вночі, коли буря вщухла, до цього рівняння додалася й іще одна змінна: Алі дізнався, що армії Сеґо, скориставшись погодними умовами, підійшли до Джарри на відстань удару й рано-вранці планували таки завдати його. Ці розвіддані поглибили кризу пріоритетів еміра. А оскільки він уже отримав своїх корів та незайманиць, то дійшов висновку, що цього йому достатньо – і що, вступивши в зіткнення з каартанцями, він аж ніяк не досягне більшого та й, власне, зіштовхнеться із загрозою втратити вже здобуте. Таке рішення далося йому без довгих і болісних роздумів.
