«на щастя»!
– У нас кажуть «мазл тов!» – мовив Гутман.
– А що то значить?
– На щастя!
– Що ж, на щастя – то на щастя!
У супроводі Гутмана Смоляр зайшов до склепу. За прилавком у незмінній кіпі стояв щасливий Шмунь, і було видно, що сьогодні тут не його місце, але єдиний син Моше все ж не міг не послухатися батька. Побачивши іменинника, Яків підійшов до Шмуня і потиснув йому руку.
– Я не знаю, що жиди кажуть у таких випадках, але гадаю, що коли побажаю щастя, то нічого поганого не буде!
– Данкен дір! – відповів здивований Шмунь.
– Як звати твою суджену? – поцікавився Яків.
– Хава!
– По-нашому…
– Єва! – підказав Моше.
Він запросив Якова до столу, що стояв збоку. Невдовзі перед Моше з Яковом з’явилася пляшка горілки з закускою. Шмунь скромно продовжував стояти за прилавком. Не знаючи, чи можна запрошувати винуватця цього застілля до столу, Яків не став навіть нагадувати про це, слушно припустивши, що господар знає, що робить.
Коли першу чарку було випито за молодих, а за нею другу й третю, розмова непомітно відійшла від причини запрошення Якова, і Моше повідав про свою проблему.
– Шмунь женився, Голді через два роки буде чотирнадцять, а ви знаєте, що таке у нас чотирнадцять років для дівчини? Вона може вийти заміж! Я не знаю, чи то буде через два роки чи пізніше, але сім’я Моше поповниться.
– Тобто ти хочеш ставити нову хату! – здогадався Яків. – І тобі треба лісу!
Моше Гутман винувато знизав плечима. Мовляв, хочу не хочу, але треба! Яків усміхнувся, розгадавши хитрість Гутмана, але сприйняв це спокійно: з подібними проханнями до нього зверталися часто.
– Ну, як треба то треба! Мені що – ліс не мій, я тілько дивлюсьи за ним. Підійди до мене десь… – Смоляр хотів сказати «в суботу», але вчасно спохопився. – На днях. Поговоримо.
– Дякую, Якове! Моше не залишиться в боргу!
– До речі, про «пеньонзи»! – спохопився Яків. – Був я у Камінці, там у повітовій раді мені сказали, що скоро будуть нові гроші.
– То які? – стривожено запитав Моше.
– Казали, що золоті чи то злоті.
– Колись уже були злоті. Ще за першої Польщі[5].
– Тепер вернули.
– А що буде з марками?
– А тобі дуже шкода? – здивувався Яків. – Багато їх маєш?
Гутман повів плечем.
– Та багато не багато, але і тих шкода! – невизначено сказав він.
– Казали, що будуть міняти. Один злотий на два міліони марок[6]. Але, Мошку, щоб поміняти, треба ще до Камінки доїхати.
Яків Смоляр підвівся з-за столу.
– То я чекаю тебе в кінці неділі, – нагадав він. – Дякую за стіл, але мені треба їхати.
Він ще раз кивнув Шмуню і залишив склеп. Треба було їхати додому, але у нього була ще одна справа.
І Яків повернув
Злотий залишався платіжною одиницею до 1842 року, коли остаточно був замінений російським рублем.
Насправді за 1 злотий давали 1 800 000 польських марок.
