говорив, але саме цей спокійний тон найбільше бісив Юстину. Вона зрозуміла, що свого не добилася (як, зрештою, кожного разу), лише кинула наостанок: «Не треба мені нічиєї помочі! Сама принесу собі води!», востаннє подивилася на принишклого Данила і залишила обійстя.
Усі полегшено зітхнули. Гнат Вовк з Романом повернулися до стайні дороблювати свою роботу, напевне перервану приходом сусідки, а Яків нарешті зліз із саней. Він узяв в руки чималий мішок і передав Василеві. Це було замовлення купити у Кам’янці потрібний для роботи реманент.
– Весело тут у вас! – тільки й сказав Яків.
– Ти пропустив найцікавіше, – мовив Василь Вовк.
Яків махнув рукою.
– Пусте! Я і так знаю, що було!
Василь віддав зятю Данилові привезене, сказавши викласти у кузні й знову роздути вогонь, який, певно, вже встиг згаснути, а сам вийняв файку і закурив:
– Як там у місті?
– А що з ним сьи стане? Стоїть! – відповів Яків. – Ти знав, що Мошко сина женив?
– Знав. Ще вчора, – відповів Василь.
– Звідки?
– Мошко покликав мене до себе, щоб похвалитисьи. Посиділи, випили…
– Просто посиділи й випили? – обережно поцікавився Яків.
– Та нє. Мошко хоче ставити хату Шмуню, то й питавсьи за залізо.
Почувши таке, Яків Смоляр голосно розсміявся. Здивований такою реакцією, з кузні визирнув восьмирічний Богдан.
– Що таке? – не зрозумів Василь.
– Та я якраз тоже їду від Мошка, де він хвальвсьи мені Шмунем і питав за дерево, – пояснив Яків.
Цього разу засміявся Василь.
– Мошко день не прожиє, як не скористає! – констатував він. – І як? Добившсьи свого?
– А в тебе?
– Ну, залізо завжди йде за деревом! Буде що скріплювати, нароблю й заліза!
Василь пустив дим.
– Левко написав письмо, – говорив він. – А в письмі прислав знимку. Він з жінкою і внучкою. Казав, що, може, десь приїде родиною. Хоч онучку зовиджу! А то тьижко, коли діти далеко.
– Так, то правда! – згодився Яків.
Василь не став далі розвивати болючу для Смоляра тему. Вони ще трохи поговорили, затим Яків попрощався і поїхав до себе додому, де на куплене вже чекала жінка Олена…
Але січень просто так не бажав закінчуватися. В останній день на лісничівку прийшла повістка, згідно з якою Костеві належало з’явитися до лікарсько-оглядової комісії, що мала визначити його придатність до служби. Ця звістка принесла у сім’ю тривогу: Олена чомусь одразу згадала свого Никольцю, що згинув на війні, а Яків – Михайла, котрий став поляком. Але діватися було нікуди, і Смолярі після плачів та зітхань усе ж змирилися з неминучим.
Лікарська комісія визнала Костю Смоляра здоровим і годним до служби в уланах. Оскільки уланський полк розквартировувався у Кам’янці, а сам Яків бував там часто,
