це рішення і навіть здивувався, коли підкомісар заговорив про нього. Федір зовсім недавно мав розмову з Андрієм Мельником. Крайовий комендант саме журився, що він, Мороз, надто довго служить на непомітній роботі і чи не час уже звернутися до свого начальства, щоб довірили відповідальнішу ділянку. Видно, крайовому коменданта було відомо те, про що навіть не здогадувалися підлеглі.
– Я дякую панові підкомісару за довіру, але дозвольте подумати, – відповів Федір.
– Але недовго! – попередив Ґжегож Глодувка. – Хоч ви і русин, пане Мороз, але я давно вже за вами спостерігаю і помітив, що робота для вас на першому місці. Ким ви були у вашій армії?
– Десятником, – обережно сказав Мороз і виправився: – Старший постерунковий.
– От ним і будете! Але не тягніть з відповіддю, пане Мороз! Моє ставлення до вас, русинів, вам відоме, але що вирішать люди наді мною, я не знаю. Особливо тепер, коли не відомо, як вирішиться справа з вашою німецькою шпигункою.
Це було сказане мимохіть, щоб налаштувати Федора Мороза на швидку відповідь, але той чомусь одразу зрозумів, що підкомісар говорив про Ольгу Басараб.
– Якою шпигункою? – намагаючись, щоб не тремтів голос, запитав Федір.
– Тою, що повісилась! – мовив Глодувка.
– А до чого тут я?
– Ви дійсно ні до чого, але моє начальство раптом згадає, що ви, як і та пані, русин, а мені дуже хотілося б бачити на вас погони старшого постерункового.
Але погони старшого постерункового найменше хвилювали Федора Мороза. Він ледве дочекався закінчення роботи і не мешкаючи вирушив на зустріч з крайовим комендантом. Бажання поділитися новиною переважила усякі обережності, хоч роки проживання у польському Львові навчили його озиратися назад. Але цього разу нічого підозрілого Федір не помітив.
Зустріч з крайовим комендантом відбулася на Шевській у ресторації Бачевських. Вислухавши Мороза, Андрій Мельник лише сказав:
– Може бути! Містом ходять чутки про якусь невідому Юлію чи то Браску, чи Баравську, котру поховали на Янівському цвинтарі. Боюся, що це Ольга. Ми перевіримо.
– А я? – запитав Федір.
– А вам належить пристати на пропозицію вашого підкомісара.
– Але я не хочу бути поліцейським! – заперечив Мороз.
– Нам багато чого не хочеться робити, а доводиться! Зрозумійте, що Організації конче потрібні всюди наші люди. Те, що вам вдалося так довго протриматися у поліції, це для нас не просто дарунок, а неймовірний успіх. Тепер ви будете ще й поліцейським.
– Але тоді я не зможу бути з усіма побратимами!
– Кожен виконуватиме свою роботу, і ваша – не буду говорити, що вона найважливіша; кожен старається, – нам дуже потрібна і помічна. Знаю, що важко. Можливо, навіть найважче, аніж іншим, але її можете зробити тільки ви.
Федір зітхнув. Останнє сподівання на те, що крайовий комендант скаже «ні», зникло.
– Тобто
