на покладену збоку книгу, – то є добра справа, але то минуле. Так, то є ваше і мого тата пережиття, але то минуле. Нам треба дивитися вперед. Дивитися і робити все, щоб наблизити повернення вашого сина.
– Але як?
Павло Макуха повідомив Білецького, що до нього підійшли «серйозні люди» з «Народної волі»[11] і запропонували приєднатися до них. Він говорив, що не прийняв ще жодного рішення, але серйозно подумує над ним.
Так вони посиділи ще якийсь час, аж поки Павло Макуха не спохопився і не згадав про поїзд, який його чекати точно не буде. А тут саме зайшла до хати Катерина, щоб повідомити, що бричка готова.
Попрощавшись з гостинними господарями, Павло сів поруч Марії, і невдовзі батьки залишилися самі.
– Нашо було заставляти Марію його везти? – не вгавала Катерина.
– А ти нічого не зрозуміла? – допитувався Тома.
– А що таке? Що ти надумав?
– Я його знаю! Щоправда, не так Павла, як його батька. То є дуже інтеліґентний молодик. І вижу, як він задивлявсьи на нашу дочку. Може, вона хоч так забуде Морозівського Василя!
– Але вона його любить!
– Нічого! Любить – то перелюбить! Василь далеко, а Павло близько! Я його пригласив приїхати на Тройцю. Тому, жінко, треба підготуватисьи.
– Та добре, – згодилася Катерина.
Їй також не подобалося, що наймолодша дочка ходила з Морозом, тому дії чоловіка вона визнала слушними.
А Тома тим часом продовжував:
– Наш Степан живий!
Катерина різко розвернулася до нього.
– Звідки знаєш? – тільки і вичавила з себе.
– Павло казав. Живе в Києві. Добре живе! Не так, як ми!
Почувши таке, Катерина перехрестилася, а Тома вів далі:
– Тож якщо ми хочемо, щоб наша дочка забула про Мороза, треба сьи потрудити!
Катерина знала, що недавно від Василя Мороза прийшов лист. Щоправда, юнак писав своєму братові Олексі, але декілька рядків він присвятив і їхній дочці. Після цього Марія ходила вся весела і навіть перестала огризатися на зауваження матері.
Поява на їхньому обійсті Павла Макухи стала для старших Білецьких тим щасливим шансом, яким було б великим гріхом не скористатися…
Найближчого понеділка чималенька церква Великомучениці Варвари не вмістила усіх бажаючих, тому багато людей стояли перед нею. Бути присутніми на богослужінні, яке проводить сам перемишльський єпископ, хотіли навіть жителі сусідніх парафій, і через те сама відправа розпочалася вже ближче до полудня, щоб могли приїхати ті, хто живе далеко. У такі дні тут бувало багато незнайомих облич, і ніхто не дивувався, коли поруч з односельцем стояв геть незнаний іншим чоловік.
Тому ніхто не зауважив, як до Томи Білецького, який стояв праворуч від входу до церкви, непомітно підійшов молодий, явно міський, чоловік і мовчки став поруч. Тома лише відповів на привітання і знову переключився на службу. Але тепер він уже думав не тільки про те, що відбувалося у церкві, але й був радий від
«
