польські марки, і на них не було великих цифр. Він уже здогадався, що це нові злоті, про які давно говорили в селі, але ніхто з селян їх не бачив.
– Це ваша платня, – пояснив Макуха, – а мені дійсно треба вертатися. Боюся, що не встигну на потяг.
– Ти сьи не гризи за то! – відказав Тома. – Ми тебе підвеземо до стації. А таке діло, – він простягнув альманах, – треба відзначити, та й ти, певно, голодний і змучений. До Перетина довга дорога!
Після таких доводів Павло здався й у супроводі Томи Білецького зайшов у хату. Йому, містянину, було в диковинку внутрішнє оздоблення сільської хати, і він з цікавістю озирався навколо. Найперше, що кинулося Павлові в очі, була…. відсутність лампочки. Йому, жителю Львова, було невтямки, що у селах ще досі немає електрики, хоч, безумовно, він і знав про це, але бачив уперше.
Тим часом Катерина з Марією поставили на стіл звичні страви. Жінка переживала, чи буде їсти «пан з міста», як вона одразу назвала про себе прибулого, те, до чого звикли вони самі. Хоч кошти, що їх отримував Тома, і дозволяли купувати дещо інакше, аніж сусіди, все ж це ніяк не можна було порівняти з тим, про що розповідав, повернувшись з чергової поїздки до Львова, чоловік.
Але Павло Макуха виявився геть неперебірливим. Він усе сприйняв спокійно, сів на запропоновану Томою лаву, не забувши при цьому подякувати за запрошення.
– Марійко, а ну запряжи коня. Відвезеш нашого гостя до потяга! – розпорядився Тома.
Почувши таке, Марія здивовано подивилася не на батька, а на маму. Катерина сплеснула руками:
– Та чого ж ти посилаєш дочку! Вже би сам відвіз! – сказала вона.
– Мені ще крутить коліно, – відповів Тома. – А Павла відвезти треба, щоб він не спізнивсьи на потяг. Іди, дочко!
– Я поможу! – тільки й сказала Катерина і пішла за Марією.
– Мені трохи незручно перед вашою дочкою, Томо Андрійовичу! – винувато мовив Павло. – Я завдав вам клопоту. Можливо, у Марії були якісь свої плани. Може, вона хотіла йти на рантку. Не думаю, що така слічна панєнка і не ходить на рантку.
Тома махнув рукою. Він налив у келишки горілки «Бачевської» (спеціально купив у Львові і тримав для особливих випадків), жестом запросив випити.
– Правду кажеш, Павле, моя дочка – файна дівка, і гріх сьи жаліти на кавалєрів. Був один, але…
– Невже лишив? – здивувався Павло, закушуючи якоюсь мізерією[10]. – Тоді я вам чесно скажу, Томо Андрійовичу: він немудрий.
– Він дурний! – уточнив Тома. – Бо не просто лишив, а поїхав далеко, аж до Америки.
Павло закивав головою.
– То вже точно даремно! – згодився він. – Якщо вже хотів кудись поїхати, то вже би за Збруч. І недалеко, і там свої люди. А так навіть не певний, чи вернеться!
– Та би вже б не вертавсьи! – спересердя сказав Тома, і Павло зрозумів, що ця розмова Білецькому неприємна.
– Ага, заледве не забув! – спохопився Макуха. – Але то все ваша вина, Томо Андрійовичу! Ви так мене приймаєте,
Салат, заправлений сиром і сметаною.
