мовив він і для чогось навіть клацнув підборами.
– То ви з комітету зі Львова! – здогадалася Марія.
– Ви вгадали. То, може, ви таки покажете, де живете? – насмішливо запитав Макуха.
– Авжеж! Але то треба далеко йти!
– Ну, тоді треба поспішати!
Вони рушили дорогою до Перетина, а це справді було не менше двох кілометрів, але погода була погожа, сонце перевалило за полудень, і вже не пекло.
– Можу я поцікавитися у пані, звідки вона йде? – запитав Павло Макуха.
– Ми з колєжанками ходили до церкви. Отець попросив нас прибрати в церкві, бо в понеділок, на Святого Духа, до нас приїде єпископ з Перемишля, і треба було прибратисьи, – сказала Марія.
– Ну, я чомусь не сумніваюсь, що після таких слічних колєжанок ваша церква аж світиться! Мені аж захотілося приїхати до вас у понеділок!
Марія зашарілася.
– До нас приїздить багато чужих, – мовила вона. – Церква велика – місця всім вистачить!
– Добре, я подумаю! – пообіцяв новий знайомий.
Марії захотілося дізнатися, чому цей Макуха вирішив доставити особисто цей альманах, про який тато дуже часто говорив, але Павло пояснив сам:
– Ваш тато був активним співробітником альманаху, трудився від першої сторінки, але коли книжка вийшла з друкарні, Тома Білецький уже пару тижнів не навідувався до Львова.
– В тата останнім часом дуже болять коліна, – повідомила Марія, а Павло розуміюче кивнув головою.
– Знайома картина! – сказав він. – Мій тато вже майже не ходить! То й не дивно! Таке пережити! Може, ваш тато говорив вам, що перші місяці вони спали на голій землі, а то жовтень і падолист! Гори Альпи недалеко. А забрали їх всіх у серпні! Самі розумієте, яку одіж вони мали! Мій тато вже не ходить на збори комітету, хоч ми й живемо у Львові. Спершу я підвозив його до друкарні, де засідає комітет, а потім вже перестав. А коли голова взнав, що я вмію писати в газетах, залучив до роботи над альманахом. Так і підробляю потроху! Коли ваш тато тоже перестав бувати у Львові, мене і відрядили взнати, що з ним є, а заодно передати йому книжку.
Так вони непомітно підійшли до Перетина. Новий знайомий виявився досить комунікабельним, хоч Марія і не знала цього слова, тому, вже підходячи до склепу Гутмана, вона знала, що Павлові Макусі двадцять п’ять років і він закінчив рільничу академію, але за спеціальністю не працював. Натомість знайшов своє місце у Талергофському комітеті, про що зовсім не шкодує.
– Отут ми й жиємо! – Марія відчинила хвіртку і зайшла на обійстя.
Побачивши, що дочка прийшла не сама, а у супроводі невідомого молодика, на порозі хати з’явилася хазяйка. Вона з тривогою приглянулася до незнайомого.
– Мамо, а де тато? – запитала Марія. – До нього прийшли.
Катерина вже хотіла зайти в хату, щоб покликати чоловіка, але тут, спираючись на ціпок, вийшов сам Тома. Упізнавши прибулого, він посміхнувся:
– Кого-кого, а тебе, Павле, я не чекав тут!
– Ви, Томо Андрійовичу, давно не були у комітеті, то комітет і
