а таки своїх!
– Та ви не гризітьсьи! – повторив Кость. – Ви ж самі кажете, що буду не сам-один!
– На то сьи і надію! Але, Костю! – Яків суворо подивився на сина, від чого тому стало незатишно. – Якщо через три роки ти вернишсьи сюда і скажеш: «Я єстем поляк!», то зразу кажу: можеш навіть не трудитисьи їхати. Не пущу навіть до гуна, вже не кажучи про хату!
Костеві відлягло від серця.
– Та що ви таке придумали, тату? – з докором сказав він. – Я не поляк і не русин! Я є українець і від того не відступлю! Хіба я даремно стільки часу пропадав у «Просвіті»?
Яків по-новому подивився на молодшого сина.
– Просто я не хочу ще й тебе втратити! – признався він.
На його очах виступили зрадницькі сльози. Кость обняв батька за плечі.
– Ну, подивіться на мене: який з мене поляк? І більше того, ми з вами ще зобачимо свою Україну! Вам не вдалосьи – я зроблю! – сказав Кость.
Ці слова заспокоїли Якова. Йому враз стало якось спокійно на душі. Він згадав, що і служитиме син поруч, і не буде марширувати три роки на своїх двох ногах, а у ті нечасті дні, коли Яків бував у Кам’янці, він бачив уланів, що шпацирували містом, і вони були задоволені своєю службою. Серед них він часто чув й українську мову.
– Тоди пішли до хати! – сказав Яків. – Гадаю, що всьо буде добре. Головне, щоб наш президент не наступив комусь на мозоль і не розпочав проти когось війну!
– Та, по-моєму, з усіма ми живемо дружно! З ким тут воювати?
Але навчений досвідом батько не був таким безпечним. Хоч у липні Польща і визнала Радянський Союз, все ж залишалася Литва, яка не змирилася з тим, що її столиця Вільнюс стала Вільно і зараз їй не належить.
Одним із шляхів вирішення подібних конфліктів завжди була війна.
6
За спиною почувся звук падаючого тіла.
Комісар[7] львівської поліції Міхал Кайдан навіть не озирнувся.
Пся крев! Ось чому він воліє не мати справу з жінками! З ними надто багато мороки, і не завжди затрачені потуги закінчуються успіхом. Ось і зараз – три доби допиту не примусили жінку заговорити. З чоловіками легше. Посадять на підлогу, спустять штани – і достатньо натиснути чоботом на мошонку, щоб уже через п’ять хвилин на чистому папері був потрібний текст. З жінками важче.
– Підведи її! – наказав комісар аспірантові[8] Теодору Смольницькому.
Дебелий чолов’яга підхопив непритомне тіло і всадовив на стілець. Оскільки жінка знову захиталася, щоб вона не впала знову, Смольницький тримав її за плечі. Кайдан взяв зі столу склянку з водою і виплеснув її в обличчя арештованої. Лише тоді вона розплющила очі.
– Годі, пані, відпочивати! – майже співчутливо мовив комісар. – Ми ще не закінчили нашу приємну розмову. Ви даремно мовчите, пані Басараб! Пані не хоче нічого сказати нині, але завтра краще пані допитуватимемо, і пані з певністю все розкаже.
Ольга Басараб нічого не відповіла. Зараз їй просто хотілося відпочити й нікого не бачити.
Звання «комісар» у поліції відповідало капітанові в польській армії.
Підпоручик.
