черевики! – вигукнула вона, – я залишила їх у човні.
– Ну, я ніколи так не роблю, – мовила Мері. – Ти найбільш нерозважливе дитя, яке я коли-небудь бачила. Доведеться тобі просити Гейзела Левісона позичити пару черевик.
– Не буду, – крикнула Рілла, яка не любила Гейзела. – Спочатку пройдуся босоніж.
Мері здвигнула плечима.
– Як хочеш. Гордість призводить до страждань. Я навчу тебе бути більш обережною. Ну, тоді ходімо.
Відтак вони пішли пішки. Проте «йти» через вкриту хащами та галькою дорогою в тонких сріблястих туфельках на високих французьких підборах – то було невеселе видовище. Рілла сяк-так кульгала й хиталася всю дорогу, поки вони не вийшли на стежку гавані. Але іти в тих злощасних туфлях далі вона вже не могла. Вона зняла туфельки, гарні шовкові панчішки й пішла босоніж. Приємніше не стало. Ніжки в неї – дуже чутливі, тож галька і ями на дорозі завдавали болю. Пухирці на п’ятках боліли не менше. Але фізичний біль – ніщо, у порівнянні з болем, якого їй завдало таке приниження. Яка прикрість! От би Кеннет Форд побачив зараз, як вона шкутильгає, наче маленька дівчинка з синяком від каміння! Ох, який жахливий кінець такої прекрасної вечірки! Їй залишалося хіба що плакати… яка катастрофа. Нікому до неї ніякого діла… усім на неї байдуже. Ну, якщо вона простудиться після такої прогулянки додому босоніж по вогкій росяній дорозі, можливо, вони пошкодують. Вона тихцем витерла сльози шаликом… носові хусточки, схоже, зникли так само як і черевики… але вона ніяк не могла впоратися з сопінням. Ставало все гірше й гірше!
– Ти так швидко простудишся, – зауважила Мері. – Ти мала б знати, сидячи на цих скелях у такий вітер. Твоя мама більше тебе так легко не відпустить, кажу тобі. Вечірка – то було неймовірно! Левісони знають, як усе організувати, я їм так і сказала, хоча Гейзела Левісона я не вибирала. Ох, вона аж спохмурніла, коли побачила, як ти танцюєш з Кеном Фордом. Як і та маленька зухвала дівчина Етел Різ. А він ще той кавалер!
– Не думаю, що він кавалер, – сказала вона настільки зухвало, наскільки дозволили відчайдушні шморгання.
– Ти дізнаєшся про чоловіків більше, коли доростеш до мого віку, – по-дорослому зауважила Мері. – Зарубай собі на носі, не треба йняти віри всьому, що вони тобі говорять. І не дозволяй Кену Форду думати, що йому достатньо кинути хусточку, аби тримати тебе на повідку. Більше гордості, дитинко.
Ці погрози та повчання Мері Венс несила було терпіти! Нестерпно було йти кам’янистою дорогою босими ногами й вкритими пухирями п’ятками! Несила було плакати, не маючи при собі носової хусточки, але й сліз вона стримати не змогла.
– Я не думаю… – шморг, – про Кеннета… – шморг, – Форда… – ще двічі шморгаючи, – зовсім, – розплакалася вимучена Рілла.
– Ну, не розкисай, дитинко. У твоїх інтересах враховувати поради старших. Я бачила, як ти пішла з Кеном до піщаного пляжу й довго там з ним пробула. Якби твоя мама дізналася, їй би не сподобалося.
