камеру. Пахтер застрелив одного з розбійників із пістолета. «Ми негайно схопили зброю і кинулись на вулицю, – написав Бен-Ґуріон. – Ми довго шукали сліди грабіжників, але дарма. Проте на місці інциденту ми побачили плями крові. Довга червона смуга зигзагувала дорогою, а потім зникла». Наступного дня люди на фермі дізналися, що пораненого араба із Куфр-Кана був привезли до лікарні Назарету. За словами його односельців, стався нещасний випадок зі зброєю – він поранив себе.
Асамблея «По’алей Ціон», що відкрилася наступного дня після Седеру, була напруженою. Це й досі була невелика партія: більшість членів знали одне одного. «Члени виглядали старшими за свій вік», – розповідала Рахель Янаіт. Її погляд був прикутий до одного з них, який сидів у кутку і здавався замкненим. «У ньому було щось, що вирізняло його серед решти – писала вона набагато пізніше. Він виділявся бо «його брови, зсунуті близько одна до одної, повністю приховували очі; про нього могло розповісти лише саме чоло. Це було широке та високе чоло, його незвично велику голову увінчували кучері». То був Давид Грюн. Рахель упіймала на мить його погляд та зазначила, що «подумки він далеко». Ззовні чоловік виглядав безтурботно, але його проникливий погляд видавав, як вона помітила, що глибоко всередині вирувала буря. Тоді він носив вуса.
Один з організаторів Асамблеї Ізраель Корнгольд представив їх обох. Він призначив Бен-Ґуріона головою зустрічі, а Янаіт – однією з двох членів секретаріату. Іцхак Бен-Цві запропонував основну адресу. Бен-Ґуріон слухав лише уривками. «Моя рука не рухалася зі шкіряної кобури мого браунінга», – як він згадував пізніше. Упродовж засідання надійшла звістка, що араби викрали кілька голів худоби з тренувальної ферми. Засідання було зупинено, і більшість учасників пішли. Янаіт і Бен-Цві вирушили до Месхи, яку ще називали Кфар-Тавор.
Два дні по тому арабський грабіжник, якого підстрелив фотограф Моше Пахтер під час нападу на себе, помер від поранень. На смертному одрі він зізнався, що не ранив себе випадково, як розповідав своїй родині раніше; його підстрелив єврей із Седжери. Це зізнання посилило напруженість. «Ми знали, що звичай кровної помсти й досі розповсюджений серед арабів, і ще ми знали, що один із нас заплатить своїм життям», – писав Бен-Ґуріон.[285]
Останнього дня Песаху, 12 квітня 1909 року, о другій годині дня, з’іявився Корнгольд, озброєний рушницею та пістолетом. Він сказав що зіткнувся з двома незнайомими арабськими юнаками, які безцеремонно сиділи на пагорбі. Вони запитали в нього про щось, але він не зрозумів їх і пішов шукати когось, хто міг би звернутися до них арабською. Це був один із фермерів, на ім’я Адлер. «Зараз, – сказав він своїм товаришам, – ми їх тут провчимо». Минуло пів години, і раптом люди почули постріли, а кілька хвилин по тому Адлер повернувся і сказав, що Корнгольд застрелений.
«Ми схопили зброю і побігли, – згадував Бен-Ґуріон, – на задньому плані дзвонили у дзвін, щоб сповістити тривогу».
Ben-Gurion 1971a, p. 44ff.; Yanait Ben-Zvi 1962, p. 96ff; Ben-Zvi et al. 1962, p. 20; Michaeli 1991, p. 42ff.
