гір, – писав він, – її білі схили дивилися на всю землю Галілеї». На південь, «самотньо здіймаючись», стояла гора Табор. Бен-Ґуріон не міг не мріяти, орючи ґрунт на землі Ізраїлю, стверджував він. Її магія та пишність її відтінків навряд чи могли викликати щось інше, ніж мрії.[264]
Біля підніжжя пагорба деякі випускники навчального господарства заснували мошаву під назвою Іланія, але всі називали її Седжера. Бен-Ґуріон бачив суттєву різницю між мошавою та арабським селом, посилаючись на першу як «наша Седжера». Також він вважав її зовсім не схожою на Петах-Тіква. У його Седжері не було ані крамарів та спекулянтів, ані «іноземних» робітників. Гориста і кам’яниста Галілея виглядає за його листами країною із глибшим корінням, ніж Юдея, як піонери називали край на південному заході Палестини. Це було досить сміливо, але принципова відмінність між двома районами полягала у тому, що в Галілеї не було арабських робітників. Отже, він відчував себе майже як вдома[265].
Насправді єврейські поселенці в Галілеї також наймали арабських робітників, так само це було і у Седжері. Але Бен-Ґуріон віддавав перевагу лише єврейським робітникам.[266] «Седжера була проти Петах-Тікви, як Петах-Тіква – до Плоньська», – пише він. На відміну від фермерів Петах-Тіква, жителі Седжери ставилися до своїх робітників не зневажливо, а швидше як до партнерів у виробництві. «Усі вони обробляли землю, насолоджувались роботою і раділи ручній праці, – писав він. – Чоловіки орали, жінки доїли корів». Він, схоже, бачив їх як нових, гордих, бойових євреїв, про що описав приблизно тоді у листі до батька у дусі того, що читав у Бердичевського в юні роки, а пізніше і в інших авторів. «Відмовтеся від культури своїх батьків», – писав Шломо Левкович, змінивши своє ім’я на Леві, що означає «лев»[267].
Бен-Ґуріона понад усе, знову й знову, захоплювали діти, їх «погляд на відродження», який вражав його уяву з перших днів перебування в Палестині. «Вони їдуть на конях до своїх батьків у поле. Вони – сільські хлопці; від них пахне дозрілим зерном та гноєм, а обличчя обпалює сонце», – писав він. Бен-Ґуріон п’янів від радості, слухаючи, як вони говорять івритом, і в очах стояли сльози. «Це була «година нуль», – казав він. – Ти відчуваєш себе співучасником акту творення».[268] У Седжері він бачив суть сіоністської мрії; за кілька тижнів до смерті він зауважив, що це був найпроникливіший досвід у його житті: «Я завжди буду пам’ятати ті дні з любов’ю та тугою». Це була невелика й ізольована громада – 1909 року її населення складало близько двохсот осіб.[269]
Седжера приваблювала Бен-Ґуріона не стільки можливістю для обробки землі, а швидше віддаленістю від тих місць, де він зазнав розчарувань протягом перших вісімнадцяти місяців у Палестині. Це дало йому другий шанс. Особою, яка покликала його до Галілеї, був Шломо Цемах; пізніше до них приєднався Шломо Леві. Цемах, як сказав Бен-Ґуріон, «відкрив» Седжеру за рік до того, як оселився у Петах-Тіква
Листи Бен-Ґуріона до батька від 1 лютого 1909 року та 1 лютого 1908 року, наведені у Erez 1971, pp. 166, 124.
Лист Бен-Ґуріона до Шимона Кесельмана від 28 лютого 1962 року, BGA; Ben-Gurion 1916a, p. 106.
Anita Shapira 1966, p. 89; Kayla Giladi testimony, Bracha Habas Archive, NL; Yankelevitch 2001, p. 111ff.
Ben-Avram and Nir, pp. 96, 80; Segev 2000, p. 249ff.
Ben-Gurion 1916a, p. 102, BGA; лист Бен-Ґуріона до батька від 7 листопада 1907 року, наведений у Erez 1971, p. 112; текст промови Бен-Ґуріона з нагоди святкувань у Седжері від 25 вересня 1962 року, BGA.
Текст промови Бен-Ґуріона з нагоди святкувань у Седжері від 25 вересня 1962 року, BGA; лист Бен-Ґуріона до Іцхака Зів-Ава від 2 вересня 1973 року, BGA; Ever Hadani 1955, p. 222.
