наказав;Кишені ж геть були порожні.
М а р т а
Як! Ні гостинця? Ні шага?
Таж кожен столярчук щось в торбі зберіга,
Щось для домівки відкладає,
Хоч сам старцює, голодає.
М е ф і с т о ф е л ь
Мадам, я спочуваю вам;
Та марнотратником не був ваш муж ніколи.
В своїх гріхах він каявся вже й сам,
Нещасної украй зазнавши долі.
М а р ґ а р и т а
І випаде ж такий талан гіркий!
Молитимусь і я за його упокій.
М е ф і с т о ф е л ь
Таку дитину чемну й любу
Хоч зараз повести до шлюбу.
М а р ґ а р и т а
Ох, ні! Це буде не тепер.
М е ф і с т о ф е л ь
Коли не муж, то кавалер
Без краю буде раювати —
Таку красуню милувати.
М а р ґ а р и т а
Такого не ведеться в нас.
М е ф і с т о ф е л ь
Але трапляється не раз.
М а р т а
Доказуйте ж!
М е ф і с т о ф е л ь
Так я йому догледів смерті
Не те щоб на гною – на мéрві перетертій.
Та, як християнин, він, каючись, помер.
«Як я клену, сказав, себе тепер,
Що так подавсь знеобачки в дорогу,
Худобу кинувши і жіночку-небогу!
Мені та згадка – гострий ніж.
Коли б мені простила жінка мила…»
М а р т а
Ой чоловіченьку! Я вже тобі простила!
М е ф і с т о ф е л ь
«Та свідок Бог! Вона жила грішніш!»
М а р т а
Та бреше ж він! У смертний час брехати?
М е ф і с т о ф е л ь
Так, це було й по ньому знати,
Що то була вже маячня.
«Недбальство, мовив він, моя найменша хиба;
Надбав їй перш дітей, потому дбав їй хліба,
Та не було такого дня,
Щоб шмат насущника я з нею з'їв у мирі».
М а р т а
Оце і дяка вся моїй любові щирій,
Моїм турботам і трудам?!
М е ф і с т о ф е л ь
Та ні, він був такий удячний вам.
«Коли од Мальти, каже, я одплив,
Молився ревно я за жінку й діток;
І небеса послали нам пожиток —
У турка наш фреґат ґалеру захопив,
Ладовану султанськими скарбами.
Одвага високо в ціні —
Як паювали луп між нами, вояками,
Припала дещиця й мені[63]».
М а р т а
Оттак! То він, либонь, той скарб десь закопав?
М е ф і с т о ф е л ь
Гай-гай! Тепер шукайте вітра в полі!
В Неаполі, гуляючи на волі,
Він панночку гарнесеньку спіткав,
І щиро так вони удвох кохались,
Що аж по скін сліди на
