і образ твій меніоднині лиш у сні приходять, мамо!
Вже не схилюсь до рук твоїх повік,
які ні разу не принесли болю:
між нас мости зламав страшний потік.
Хіба що в сні побачуся з тобою…
Ти рано мужа втратила.
І ми
росли, малі, під горем та бідою.
Та й в чорний день між добрими людьми
душа твоя світилась чистотою.
І в тузі по отецькій стороні
все віддавала синові своєму,
щоб малося йому на чужині,
як в рідному, далекому Чегемі.
В чужім краю, втомившись од розпук,
до пліч твоїх щокою притулявся,
і танув полиновий дим розлук,
і я в дитинство знову повертався.
І чувся шепіт отчої ріки,
так наче ми вернулись в давнє наше.
І сніг чегемський падав крізь віки,
і чуб голубили вітри Кьок-Та́ша.
Вже посивілий, до твоїх колін,
було, схилюся в сутемінь зимову.
І одпливе перейдене, мов тінь,
і я собі хлоп’ям здаюся знову,
що, бавлячись, в далекім напівсні
впіймав жар-птицю з чарівного дійства!
Ніколи вже не вернуться ті дні,
і я не повернуся у дитинство!
Ховали матір. Вересень вповні
стояв, налитий літеплом, мов чара.
О, як біліли гори вдалині!
Мені ж вони здались чорніші хмари.
Той скорбний день мойого каяття
такий був світлий, в сонячній поливі,
як все прожите матір’ю життя,
Її надії, сльози і молитви.
Без тебе, мамо, перша віч спливла.
Тобі ж тепер нема ні дня, ні ночі:
ти перейшла за грань, де править мла.
Ні дощ, ні сніг тобі не зашепоче.
Все, як було: по колу йдуть світи.
Згортає вітер у чинарах крила.
Лиш місяць, що лице твоє світив,
в цю ніч освітлює твою могилу.
Біжу в твій дім од горя й самоти,
забувши, що тебе забрало лихо.
«Хоч вік шукай, та матір не знайти!» —
чинари плачуть на подвір’ї тихо.
Шукаю! Марне: не озвешся ти.
Лиш сум останнім журавлем кигиче.
Кричу! Та холодно мовчать світи…
О, горе всім, хто матір не докличе!..
«Негоже плакать мужу!» – так мені
ти говорила в мить мою найважчу.
Прости, що, зломлений, в самотині
Я над могилою твоєю плачу.
Прости, що вперше, як мале дитя,
тебе ослухавсь і ридаю скрушно.
В цей чорний вересень мого життя
я вперше, мамо, заповіт порушив!
«Не плач. То світ нас, матерів, беріг
од горя – пережити горе сина.
І коли смерть прийшла на мій поріг,
так мусить бути: я сама просила.
Просила всі літа її,
коли
зорі молилась в надвечір’я сині.
Хай душу не заступить тінь імли!
Мужайся, заклинаю тебе, сину.»
«Лишаю
