завжди виявляти емпатію до інших? Зрештою, чому б мені не розмазати його, замість розмазуватись самому. Хіба це не абсолютно людська риса – розгніватися й вибухнути? Чому я завжди мушу згладжувати гострі кути?»
Що ж, у сказаному є чимала правда. Ви справді маєте право палко захищатися від критики та гніватися на будь-кого й будь-коли. І ви цілком маєте рацію, коли стверджуєте, що часто ваш критик, а не ви чинить дурниці. У словах «Краще казитися, ніж журитися» є навіть не одне зерно правди. Зрештою, якщо вам потрібно дійти висновку, що в комусь із вас «немає нічого хорошого», то чому б цим кимось не призначити іншого хлопця? І крім того, іноді справді почуваєшся набагато ліпше, коли гніваєшся на іншу людину.
Багато психотерапевтів погодилися б із вами з цього приводу. Фройдові здавалося, що депресія – це «гнів, повернутий усередину». Інакше кажучи, він вважав, що депресивні люди спрямовують лють на себе. Відповідно до цього погляду багато психотерапевтів закликають пацієнтів відчувати власний гнів і частіше висловлювати його іншим. Вони могли б навіть сказати, що деякі методи, описані в цьому розділі, можна вважати втечею від реальності та пригніченням почуттів.
Це хибна думка. Найважливіше не те, чи висловлюєте ви почуття, а те, як ви це робите. Якщо ваше повідомлення: «Я гніваюсь, бо ти мене критикуєш і ти поганий», то ви зіпсуєте стосунки з цією людиною. Якщо захищатимете себе від негативних відповідей, обороняючись і прагнучи помститися, то зменшите ймовірність продуктивного спілкування в майбутньому. Ви недовго почуватиметеся добре завдяки вибуху гніву, однак можете нашкодити собі у довгостроковій перспективі, спаливши мости. Ви передчасно й без потреби призначите людину ворогом і позбудетеся можливості дізнатись, що вона намагалася до вас донести. І що ще гірше: ви можете відчути депресивний рикошет і ще довго карати себе за цей спалах емоцій.
Антикритиканська техніка. Спеціалізоване застосування методик, описаних у цьому розділі, може бути особливо корисне для викладачів або лекторів. Я розробив «антикритиканську техніку», коли почав читати лекції про сучасні дослідження депресії для студентів і фахівців. Хоч зазвичай мої виступи добре сприймають, однак іноді я помічаю, що серед слухачів є один критикан. Його коментарі переважно мають кілька особливостей: (1) вони дуже критичні, але здаються неточними або не стосуються пропонованого матеріалу; (2) їх часто робить людина, яку не надто добре сприймають та оцінюють товариші; (3) вони висловлені як образливі обвинувачення.
Тож довелося розробити антикритиканську техніку, за допомогою якої я міг би необразливо втихомирити таку людину, щоб решта слухачів мала можливість поставити запитання. Я вважаю дуже ефективним такий метод: (1) одразу ж дякую людині за її коментарі; (2) погоджуюсь, що порушені питання справді важливі; (3) підкреслюю, що потрібно більше знань зі згаданої теми й закликаю критика здійснити осмислене дослідження та вивчити її. А наприкінці пропоную критиканові поділитися
