третю віху перетворення міфу – він стає чимось, що можна досліджувати: у такий спосіб ми підходимо до міфології як дисципліни, для котрої потрібні спеціальні знання, певна спеціалізація, своя бібліотека. І передусім діяльність незліченних шкіл їх тлумачення.
У процесі розгортання цієї історії формується ще один важливий її наслідок. З огляду на уявну тотожність між античними переказами, з одного боку, та так званими примітивними, з іншого, термін «міф» став застосовуватися також для позначення оповідань, що походять із віддалених культур: від Доколумбової Америки до Африки й Океанії. Інтуїтивна первісна конфігурація специфіки цих оповідань у часі стала розглядатись як така, що легко замінює первісну конфігурацію їхніх особливостей у просторі, й тому екзотичні «примітивні сюжети» з антропології XVIII ст. змогли посісти місце серед античних. У результаті все закінчується тим, що грецьке слово mýthos стало застосовуватися також щодо культур, у котрих немає нічого спільного з грецькою. Відтак, ми маємо сьогодні незліченні книги, представлені як в університетських, так і в домашніх бібліотеках, назви котрих звучать як «Північні міфи», «Міфи майя», «Індійські міфи» й далі, від континенту до континенту.
Подібна множинність цінностей та значень, що вкладаються в категорію «міф» у сучасній культурі, стає очевидною також через численні визначення, які пропонують для неї.
Окрім найпростіших та вже традиційних, таких як «оповідання про богів», «оповідання про походження» або «оповідання, пов’язані з ритуалом», існують також більш нові та складні, котрі стосуються психоаналізу, структурного аналізу або теорії літератури. Стикнувшись із міфом, можна навіть позбутися будь-якої необхідності дати йому визначення, знайшовши порятунок просто в емпатії або в невиразності: міф «відчувається», він є емоціональним досвідом. У 1825 р. засновник так званої наукової міфології Карл Готфрід Мюллер висловив це таким чином: «Однак цілком зрозуміло: проста комбінаторна техніка силогізму, наскільки б ретельно вона не була втілена, може привести майже до мети, але не безпосередньо до самої мети. Останній акт, автентичне та внутрішнє розуміння [міфу] вимагає натхнення, надзвичайного напруження й особливої взаємодії всіх духовних сил, котрі залишають осторонь будь-які розрахунки» (К. О. Mulle, Prolegomeni a una mitologia scientific, 1825, Guida, Napoli 1991, p. 151). Ідеться про відверто романтизований підхід, котрий застосовувався аж до ХХ ст. Достатньо згадати хоча б містичну теорію міфів, і грецьких міфів зокрема, якої дотримувалися такі вчені, як Вальтер Отто. Коли розпочинаєш пошуки значення міфу – коли існує бажання сягнути його «сутності» або «істинності» то насамперед потрібно враховувати залучення інтерпретатора. Адже не можна ігнорувати вагу наявності вільного вибору між словом Beruf, що трактується як «ремесло», та Berufung, що означає «покликання». Загалом міфолог має бути не просто вченим, а й поетом.
Варто також сказати, що зректися міфу важко, якщо не неможливо. Як видається, триває розрив між його запереченням
