моряк Том Остін, помічник Джона Манґлса, який мав величезний досвід морських подорожей. Отже, екіпаж «Дункана», включаючи капітана та його помічника, складався з двадцяти п’яти чоловік. Ці справжні морські вовки всі як один були уродженцями графства Дамбартон, тож на яхті склався такий собі клан бравих шотландців, а лорд Гленарван дістав у своє розпорядження добірну команду відданих йому моряків, що вправно володіють зброєю та готові до будь-яких небезпек.
Тим часом Джон Манґлс, хоч який був заклопотаний навантаженням палива та провіанту на «Дункан», усе ж не забув підготувати для далекого плавання каюти лорда та леді Гленарван, а також обладнати каюти для дітей капітана Ґранта – Елен не змогла відмовити в проханні Мері й погодилася взяти їх із братом на борт «Дункана».
На яхті був іще один пасажир – майор Макнабс. Цей п’ятдесятирічний чоловік із правильними рисами завжди незворушного обличчя мав чудову вдачу: стриманий, мовчазний і добродушний, він ніколи не сперечався й не втрачав самовладання. Однаково врівноважено майор сходив і сходами до власної спальні, і на бруствер траншеї під шквальним вогнем супротивника. Макнабс належав до рідні лорда Гленарвана і нізащо в світі не відмовився б від участі в захопливій експедиції на «Дункані».
Відколи яхта лорда Гленарвана пришвартувалася біля пристані в порту Ґлазґо, вона цілковито заполонила увагу натовпу роззяв. Пліч-о-пліч з яхтою стояв пароплав «Шотландія», що готувався відплисти до Калькутти. Командував ним капітан Бертон, якого надзвичайно дратувала така надмірна увага до нікчемного «Дункана» – справді, величезна «Шотландія» мала право дивитися згорда на крихітну порівняно з нею яхту, – але загальна цікавість до яхти щодень зростала.
Швидко наближався день відплиття, призначений на 25 серпня. Перед тим Едвард Гленарван, леді Елен, майор Макнабс, Мері й Роберт Ґрант, а ще стюард яхти містер Олбінет та його дружина, покоївка леді Елен, покинули Малкольм-Кастл. Із ними зворушливо попрощалися віддані родині старі слуги, залишаючись чекати їхнього повернення.
За кілька годин усі мандрівники дісталися борту «Дункана».
Об одинадцятій вечора всі зібралися на борту яхти. Джон Манґлс наказав розводити пари, і невдовзі чорний вугільний дим уже клубочився, змішуючись із нічним туманом. О другій годині ночі корпус яхти затремтів і перегріта пара зі свистом вирвалася з-під клапанів. Світало, і вже видно було фарватер річки Клайд, позначений бакенами. Пролунав гудок «Дункана»: швартови були віддані, яхта відчалила від пристані. Невдовзі фабрики, склади й мануфактури, розташовані на берегах, змінили мальовничі вілли, що притулилися на прибережних пагорбах. За годину «Дункан» проминув скелі Дамбартона і незабаром уже плив затокою поблизу гирла річки Клайд.
Була шоста ранку, коли яхта, обігнувши мис Малл-оф-Кінтайр, нарешті вийшла у відкритий океан.
6
Пасажир із шостої каюти
