міс Мері, – посміхнувся лорд Гленарван, – усе віщує нам успіх у подорожі: маємо найкращу команду та найкраще судно серед усіх можливих. Адже «Дунканом» не можна не захоплюватися, еге ж?
– Безперечно, сер, – відповіла Мері Ґрант, – та він викликає моє захоплення не тільки як пасажира…
– Справді?! Це ж як?
– Ще дитиною я постійно гралася на батькових кораблях, і дечого навчилася з корабельної справи. Якщо буде треба, я й зараз змогла б узяти рифи чи поставити вітрило.
– Овва, міс! Невже? – здивовано вигукнув Джон Манґлс.
– А це означає, – зауважив Гленарван, – що віднині капітан Джон – ваш найкращий друг. Адже понад усе на світі він цінує професію моряка.
– Це правда, сер, – відповів капітан, – та, здається мені, міс Ґрант більше пасує сидіти в рубці, ніж ставити брамсель.
– Мати Божа! Ви так пишаєтесь обидва своєю яхтою, – усміхнулася леді Елен, – що мені закортіло прогулятися нею перед сніданком.
– Будь ласка, – сказав Гленарван. – Треба тільки сказати Олбінету.
Стюард «Дункана» з’явився відразу. Містер Олбінет мав такий поважний вигляд, що міг би служити метрдотелем де-небудь у Франції. А свої обов’язки він при цьому завжди виконував тямущо та старанно.
– Олбінете, ми йдемо подихати свіжим повітрям, – сказав йому Гленарван так, ніби мова йшла про прогулянку околицями замку. – Сподіваюся, до нашого повернення стіл буде готовий до сніданку.
І Олбінет ввічливо та поважно вклонився на його слова.
Майор Макнабс залишився на палубі сам, а всі зійшли в кубрик.
Зоставшись на самоті, майор поринув у роздуми. Кілька хвилин він споглядав пінистий слід за кормою, доки нарешті обернувся й раптом побачив поряд себе на палубі зовсім невідомого йому пасажира.
Перед ним невідомо звідки виник високий, сухорлявий чоловік, із виду років сорока, що нагадував своєю довготелесою статурою цвях із широкою головкою. Голову мав круглу й міцну, ніс – довгий, рот – великий, підборіддя випиналося вперед, а короткозорий погляд заховався за скельця окулярів. З усього його вигляду, з розумного та веселого обличчя відчувалося, що незнайомий майорові пасажир яхти – добра людина, і в інших помічає тільки хороші риси. Вдягнутий незнайомець був у дорожнє кепі, оксамитові панталони і куртку з такої самої тканини з безліччю кишень. А ще на ньому були важезні жовті черевики та шкіряні гетри.
Знявши з плеча підзорну трубу, що теліпалася на ремінці, загадковий пан розсунув її і спрямував у бік горизонту, силкуючись щось розгледіти в неї. Так у спогляданні виднокола простояв хвилин із п’ять, далі опустив свій інструмент і сперся на нього, як на ціпок, – але труба раптово склалася, і дивак, втративши точку опори, мало не простягся на палубі на весь свій височенний зріст.
Майор Макнабс на те й бровою не повів.
– Стюарде! – голосно гукнув дивний пан.
Містер Олбінет, піднявшись на ют, попрямував до незнайомця.
– Де
